Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

після того зазирнув до кухні, де з тої приключки, щоб покуштувати, чи добре їдять люди, наївся добряче щів з кашею і, вилаявши всіх до одного за злодійство і погану поведінку, вернувсь до своєї кімнати. Залишившись сам, він навіть подумав про те, як би йому віддячити гостеві за таку справді безприкладну великодушність. «Я йому подарую, — подумав він сам собі, — кишенькового годинника: він же гарний, срібний годинник, а не те, щоб якийсь томпаковий[115] чи бронзовий, трошки зіпсований, але ж він собі полагодить; він чоловік молодий, так йому потрібний годинник, щоб сподобатись своїй нареченій! Або ні, — додав він, після деякого замислення, — краще я залишу його йому після моєї смерті, в духівниці, щоб згадував про мене».

Але герой наш і без годинника був у найвеселішому настрої. Таке несподіване придбання було сущим подарунком. Справді, хоч що кажи, не самі тільки мертві душі, а ще й утікацькі, і всього понад двісті чоловік. Звичайно, під’їжджаючи до села Плюшкіна, він уже передчував, що буде деяка пожива, але такої прибуткової ніяк не сподівався. Всю дорогу він був веселий незвичайно, посвистував, награвав губами, приставивши до рота кулак, ніби грав на трубу, і нарешті завів якусь пісню, до такої міри незвичайну, що сам Селіфан слухав, слухав і потім, похитавши злегка головою, сказав: «Чи ти ба, як пан співає!» Був уже густий присмерк, коли під’їхали вони до міста. Тінь із світлом перемішалась зовсім і, здавалось, самі речі перемішались також. Строкатий шлагбаум набув якогось невиразного кольору; вуса в солдата, що стояв на варті, здавались на лобі й багато вище від очей, а носа ніби не було зовсім. Гуркіт і стрибки дали помітити, що бричка в’їхала на брук. Ліхтарі ще не засвічувались; де-не-де тільки починали освітлюватись вікна будинків, а в провулках та завулках відбувалися сцени й розмови, нерозлучні з цим часом у всіх містах, де багато солдатів, візників, робітників і особливого роду істот, у вигляді дам у червоних шалях і черевиках без панчіх, що, як летючі миші, шмигляють по перехрестях. Чичиков не помічав їх і навіть не помітив багатьох тоненьких чиновників з ціпочками, які, мабуть, зробивши прогулянку за місто, вертались додому. Зрідка доходили до слуху його якісь, здавалось, жіночі вигуки: «Брешеш, п’янице! я ніколи не дозволяла йому такого грубіянства!» або: «Ти не бийся, мурло, а ходім у відділок[116], там я тобі доведу!» Одно слово, ті слова, які зненацька обіллють, як варом, якого-небудь замріяного двадцятилітнього юнака, коли, вертаючись з театру, несе він у голові іспанську вулицю, ніч, чудовий жіночий образ з гітарою та кучерями. Чого тільки немає і чого тільки не мріється в голові його? Він на небесах і до Шиллера[117] заїхав у гості, — і раптом розтинаються над ним, як грім, фатальні слова, і бачить він, що знову опинився на землі, і навіть на Сінному майдані, і навіть поблизу шинка, і знову пішло по-буденному вихилятись перед ним життя.

Нарешті бричка, зробивши чималий стрибок, спустилася, немов у яму, у ворота гостиниці, і Чичиков був зустрінутий Петрушкою, що однією рукою придержував полу свого сурдута, бо не любив, щоб розходилися поли, а другою почав допомагати йому злазити з брички. Половой теж вибіг зі свічкою в руці й серветкою на плечі. Чи зрадів Петрушка приїздові пана, невідомо; принаймні вони переморгнулися з Селіфаном, і звичайно сувора його зовнішність цим разом ніби трохи проясніла.

— Довго зволили погуляти, — сказав половой, присвічуючи на сходах.

— Так, — сказав Чичиков, коли вийшов на сходи. — Ну, а ти як?

— Слава Богу, — відповів половой, уклоняючись. — Учора приїхав поручник якийсь військовий, зайняв шістнадцятий номер.

— Поручник?

— Невідомо який з Рязані, гніді коні.

— Добре, добре, поводься й надалі добре! — сказав Чичиков і ввійшов до своєї кімнати. Проходячи передпокій, він покрутив носом і сказав Петрушці:

— Ти б принаймні хоч вікна відчинив!

— Та я їх відчиняв! — сказав Петрушка, та й збрехав. А втім, пан і сам знав, що він збрехав, але вже не хотів нічого перечити. Після зробленої подорожі він почував велику втому. Запитавши найлегшу вечерю, з самого тільки поросята, він відразу роздягнувся і, забравшись під ковдру, заснув добре, міцно, заснув чудовим сном, як сплять ті щасливці, що не відають ні геморою, ні бліх, ні занадто великих розумових здібностей.

Глава сьома

Щасливий подорожній, що після довгої нудної путі, з її холодами, сльотою, болотом, невиспаними станційними доглядачами, бряжчанням дзвоників, лагодженням, сварками, ямщиками, ковалями і всякого роду дорожніми негідниками, бачить нарешті знайомий дах з вогниками, що линуть назустріч, і постануть перед ним знайомі кімнати, радісний крик вибіглих назустріч людей, шум і біганина дітей і заспокійлива тиха мова, уривана поцілунками, владними винищити все сумне з пам’яті. Щасливий сім’янин, що має такий куток, але горе нежонатому!

Щасливий письменник, який повз нудні, огидні характери, що вражають сумною своєю дійсністю, наближається до характерів, перейнятих високою достойністю людини; який з великого водостою щоденних навратливих образів обрав лише нечисленні винятки; який не змінив ні разу високого ладу своєї ліри, не знижувався з вершини своєї до бідних нікчемних братів своїх і, не торкаючись землі, весь поринав у свої далеко відчахнуті від неї і звеличені образи. Подвійно завидна прекрасна доля його: він серед них, як у рідній сім’ї; а тим часом далеко й голосно лунає його слава. Він окурив чарівним куривом людські очі, він дивно підлестив їх, приховавши сумне в житті, показавши їм прекрасну людину. Все, плескаючи у долоні, лине за ним і мчить слідом за врочистою його колісницею. Великим світовим поетом іменують його, шугаючим високо над усіма іншими геніями світу, як шугає орел над іншими високолетними. Від самого імені його проймаються трепетом молоді палкі серця, одповідні сльози йому блищать у всіх очах… немає рівного йому в силі — він бог!.. Та не такий талан, і інша доля письменника, який насмілився викликати назовні все, що кожної хвилини перед очима і чого не зрять байдужі очі, всю страшну разючу твань дрібниць, що обплутали наше життя, всю глибину холодних, подрібнених, повсякденних характерів, якими кишіє наша земна, часом гірка й нудна дорога, і міцною силою невблаганного різця насмілився виставити їх опукло і яскраво на всенародні очі! Йому не зібрати народних оплесків, йому не зріти вдячних сліз і одностайного захвату схвильованих ним душ; до нього