astrohameleon - Коханці Астрополіса. Крихітка для чемпіона., astrohameleon

- Які тут можуть бути недоліки? Наші кухарі дуже смачно готують, у готельних номерах прибрано, а постіль завжди чиста! – раптом хтось іще з натовпу обурено крикнув.

Це була одна з жінок-покоївок одягнених у темну уніформу, але Пона не звернула на неї уваги і почала уважно розглядати дві кострубаті, явно саморобні, статуї левів, тіла яких було пофарбовано у яскравий помаранчевий колір, а гриви – у золотий. Вони обидві стояли біля вхідних дверей.

- Можливо, - спокійно промовила дівчина. – Але це – не запорука успіху та прибутковості… І що це за два жахливі дебелі одоробла «підпирають» двері та лякають своїм виглядом відвідувачів?

- А що з ними не так? – запитала Мамуна і якось дуже по-злому вишкірила зуби.

- Ти серйозно вважаєш це оздобленням? – тицьнула вказівним пальцем на помаранчевих левів Пона і підозріло прищурилась.

- А чому ні? Вони великі і гарні… до того ж дісталися моєму чоловікові за півціни.

- Воно й видно… - простогнала Пона і закотила очі. Її дратувало абсолютно усе: люди, їхні огидні голоси та навіть меблі у залі ресторану, але найбільше їй хотілося похмелитися. – Цей бісовий непотріб годиться лише для того, щоб лякати малих «спиногризів» на їхньому дитячому майданчику. Хіба це декор для пристойного ресторану? А сама зала?

- А з залою що не так? – ледь стримуючи гнів, просичала Мамуна.

- А ти сама не бачиш? Вона схожа не то на якийсь склад, не то на корівник. Ніякого відчуття міри та стилю. У мене складається таке враження, що сюди стягнули усе дармове та найдешевше, що можна було знайти чи придбати під час розпродажу у масмаркеті… Вже в голові паморочиться через ті безглузді смугасті штори на вікнах. Складається таке враження, наче я знаходжуся не у ресторані гірськолижного курорту, а у якійсь пляжній забігайлівці. Також, я хотіла б побачити меню.

- Це у тебе від випивки паморочиться у голові! – гаркнула Мамуна.

- Припини, можливо вона має рацію, - промовив один з старших офіціантів, дивлячись на розлючену жінку шеф-повара та несучи Поні теку з меню.

Коли ж дівчина отримала теку і швидко вивчила її вміст, то відчула, що настрій почав псуватися іще більше. Можливо, усі вказані у меню страви були смачними, але їхнє поєднання здалося їй дуже дивним. Тому, наступної миті вона глянула на Мамуну і запитала:

- На кого це меню розраховане?

- Як на кого? – не зрозуміла жінка і розгублено витріщилася на зухвалу довгоногу білявку. – На наших відвідувачів та постояльців готелю…

- Тоді, у мене складається таке враження, що всі вони – голодні гастарбайтери, безхатьки та взагалі незрозуміло хто і звідки. Порції просто велетенські, наче у якійсь їдальні. У меню я помітила страви різної вартості, але у деяких з них безглуздо поєднані дуже дорогі продукти з дешевими. Ось, наприклад, є якийсь незрозумілий фастфуд з дорогими шоколадними десертами на додачу. Я навіть не проситиму принести мені карту вин та меню безалкогольних напоїв, тому що вже здогадуюся, що з ними ті ж самі проблеми. Обов’язково потрібно враховувати те, що представники різних інопланетних рас теж мають свої уподобання та традиції, тому для них має бути окреме меню та набір відповідних продуктів у коморі та холодильниках. Також повинен бути високий рівень обслуговування, а не казна-що. Офіціанти не повинні займатися звичайним прибиранням. Задля цього існують прибиральники та машини, які запрограмовані на цей вид діяльності.

- Слухай, ти… - Мамуна була на межі нервового зриву. – Як ти смієш докоряти мені у непрофесійності?! Я тут вже не один рік працюю і ніхто з постояльців не скаржився на мої страви. Кухня цього ресторану здатна задовольнити смаки будь-якого клієнта! У нас навіть є власні фірмові страви.

- Шкода, що їх небагато. На жаль, усі можна перелічити на пальцях. Саме тому це місце обирають лише туристи з дуже скромним бюджетом, а ті, що заможніші – витрачають свої гроші у сусідніх готельно-ресторанних комплексах. Відповідно, саме тому ви ледве зводите кінці з кінцями. Та тут навіть не затишно. Одним словом – забігайлівка… Мені цікаво, а Закеріас Семакі хоч раз обідав тут?

- Ні, він завжди замовляє їжу у номер або свій кабінет і рідко з’являється на планетоїді.

- Тоді, усе зрозуміло.

- Що тобі зрозуміло? – люто просичала Мамуна, вкотре ледь стримуючи черговий напад гніву.

- Те, що тут працюють одні дилетанти, а не професіонали. Я навіть не здивуюся тому, якщо не у всіх працівників даного комплексу є відповідна освіта.

- Ну, щоб стежити за порядком та мити туалети – освіта не потрібна, - знову озвався хтось з натовпу на свій захист.

- Можливо, - стенула плечима Пона. – Але було б краще, якби вона все ж таки була. Мені б не хотілося кожного разу, коли потрібно було налаштувати прибиральну техніку чи здійснити її дрібний ремонт, викликати фахівця з міста та витрачати на оплату його послуг зайві гроші. Та непокоїть мене дещо інше… Якщо ж прибиральникам я ще можу вибачити відсутність освіти, то шеф-кухарю та його команді – ні. Справжній професіонал ніколи б не допустив такого неподобства у меню. Якщо ж на кухні чистота та порядок, то у стравах – суцільний хаос. Більшість з них розраховані не на туристів, а на голодних солдат. Порції просто велетенські! Клієнт повинен хотіти замовити іще, а не обжертися за раз до нудоти, а якщо не зміг втиснути у себе все те, за що заплатив, залишити половину страви у тарілці. Саме через ці кляті недоїдки це місце перетворилося на таку собі «благодійну їдальню» для місцевих нероб та безхатьків.

- Зазвичай те, що відвідувачі не могли доїсти, ми дозволяємо їм забрати з собою… - почала оправдовуватися Мамуна. – Оскільки вони заплатили за страви, то мають право забрати з собою усе до останньої крихти.

- Це – просто неприпустимо, адже ви марнуєте продукти. Порції не повинні бути ні надто великими, ні надто малими. Як шеф-кухар, ти повинна це знати. Тому, перше, що я зроблю – подам запит до інформаційної бази стосовно освіти усіх кухарів, які тут працюють.