Валерія Серпень - Зліпи мені щастя, Валерія Серпень

Прокинувшись вранці, солодко потягуюсь в ліжку. Прислухаюся до звуків за стіною. Тиша.

Підводжуся з ліжка і перш, ніж йти чистити зуби, збираю свої нечисленні пожитки, запаковую їх в два пакети і тільки тоді виходжу з кімнати. Олег щось шарудить на кухні, гепає дверцятами холодильника. Шкода його теж, він же до самостійного життя зовсім не готовий. Може ще й сніданок зараз готує для мене, вмовлятиме залишитись.

Тихенько крадуся до ванної кімнати і швидко проводжу свій ранковий водний ритуал. Вмиваюся, чищу зуби, заплітаю волосся. Переношу свої пакети до дверей і зазираю на кухню. 

Здається мені, не гарно якось так, йти не попрощавшись. Все ж вісім років разом.

Чую його розмову телефоном.

— Так, мамо. Ми розбіглися, — дратівливо гучно шепоче в слухавку, — Вона мене давно вже дратує. Нічого нормально зробити не може, все через ср*ку. Я й так довго її терпів.

А ні, здалося. Нормально. Виявляється всі вісім років він терпів мене, а я собі намріяла… Дурепа. Думала, вмовлятиме мене залишитись. Навіть неприємно так шкрябнула його фраза по самому серцю.

— Бувай, Олеже. — гукаю вже в дверях. — Щасти тобі.

Він лише повернув голову, навіть телефон від вуха не відтулив, кивнув головою і повернувся до своїх справ. 

— Ключі залиш, — гукає з кухні, — Щоб не надумала повертатися!

Кладу ключі на комод, оглядаю швидко квартиру. Ні, не надумаю я сюди вертатись. Нізащо.