Юлія Бонд - Більше не повертайся, Юлія Бонд

1.2

Ранок неділі. Прокинувшись раніше за чоловіка, я спускаюся на перший поверх у кухню і прибираю залишений ним з вечора посуд.

Брудні тарілки мию в раковині, тру з такою силою, що скрипить посуд. Думала, посплю ніч і трохи відпустить, а ні. Образа нікуди не поділася. Тому й очі на мокрому місці, тому й горло здавлює ніби зашморгом. Дихати нестерпно важко.

Завершивши прибиратися, готую собі каву. Влаштовуюсь на стільці й телефоную мамі.

– Доброго ранку, мамо. Як у вас справи, Сонечка вже прокинулася?

– Доброго ранку, Асенько. Ні, Софійка ще спить. Вчора ледве змогла укласти спати нашу принцесу. Дід приніс декоративного кролика, так дитина весь вечір з ним провозилася. Уявляєш, спати збиралася з кроликом, – бідкається мама, а я зітхаю – тільки ще кролика мені не вистачало. – А ти як? Все вчора вийшло?

– Ну майже, – не хочу посвячувати маму в наші з чоловіком проблеми, її хвилювання зовсім ні до чого.

– А що Левушка тобі подарував?

– Сукню гарну.

Брешу, але мама про це не дізнається, звичайно ж. А сукня гарна у мене тепер справді є, тільки її подарувала я сама собі.

– А-а-а, зрозуміло. А ти йому щось подарувала? – випитує мама.

– Ні.

– Ну як так, Асю? Чоловік тобі сукню подарував, а ти йому взагалі нічого?

Посміхаюся. Чергову сльозу, що скотилася по щоці, скидаю рукою.

– Мамо, ну що можна подарувати чоловікові, у якого все є і навіть більше? Я йому приготувала романтичну вечерю, одягла сексуальну білизну і красиву сукню.

Зітхаю. Так, майже все так і було, правда Лев нічого з цього не побачив, бо тупо забув про нашу річницю весілля. А це вже котрий рік поспіль. Вперше, коли це трапилося, я подумала, що мужик просто замотався – він же такий зайнятий, працює в прокуратурі, справ багато. Минулого року все повторилося. Ну, а вчора його “Тупо забув” – стало для мене останньою краплею.

– Молодець, доню. Все правильно зробила. Не можна забувати про себе. Діти виростуть і полетять із батьківського гнізда, а ви з чоловіком залишитеся вдвох. Так що любите один одного, не забувайте про те, що ви насамперед пара і лише потім батьки Сонечки.

– Угу, – погоджуюсь з мамою і кажу їй, що скоро приїду забрати дочку.

Закінчую пити каву. Тільки встигаю помити за собою чашку, як у кухні з'являється Лев.

Потерши сонні очі, бажає мені доброго ранку, а мені говорити з ним взагалі не хочеться. Точніше, мені хочеться більше ніколи з ним не говорити.

Я вже давно помітила холодність чоловіка. Він не цікавиться моїми справами, не намагається провести час разом, не сердиться на мене – навіть коли я подряпала його машину, невдало припаркувавшись, Лев не сказав мені жодного слова. Йому просто стало на мене все одно. І я не можу зрозуміти, коли саме це сталося. Все було поступово.

– Ти не думав про розлучення? – питаю у Стельмаха, коли він сідає за стіл навпроти мене.

Темні брови підіймаються нагору всього хвильку, але вже через кілька секунд чоловік хитає головою, викликаючи в мені чергову порцію обурення.

– Чому?

– Що “чому”, Асю? Чому я не думав про розлучення?

– Так. Чому ти про це не думав?

– Хочеш про це поговорити? – абсолютно спокійним тоном Лев спілкується зі мною, ніби ми обговорюємо плани на тиждень.

– Ми вже про це говоримо. Так що? Чому ти не думав про розлучення, коли до нього все йде?

– Я не розумію: навіщо про нього думати, якщо мене все влаштовує. Але тебе, мабуть, ні, адже ти про це вирішила поговорити.

– Не влаштовує, так! – піднесеним голосом відповідаю і зменшую оберти, зрозумівши, що мої емоції зараз лише зайві.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍