Юлія Бонд - Більше не повертайся, Юлія Бонд

1.1

Не витримавши, я все ж таки ступаю на сходи. Повільно крок за кроком спускаюся на перший поверх і все виразніше чую, як Лев стукає дверцятами в холодильнику, як дістає з шафки посуд.

Спершись плечем об одвірок, застигаю у дверному отворі. Дивлюся на Лева, який сидить за столом і вплітає м'ясо, що охололо.

– Вечерю підігріти? – На моє запитання він відриває погляд від тарілки й лише хитає головою.

Зітхаю. Подумки вмовляю себе мовчати.

Як там мама завжди каже: "Спочатку нагодуй мужика, а потім пили". З моїм татом це понад сорок років працює, а ось зі Стельмахом – ні, ось взагалі ніколи. Та й несхожа я на ту дружину, яка завжди незадоволена. Свій океан сліз виплакала ще кілька років тому і зробила висновок, що сльози мужиків дратують не менше ніж претензії, а може, й більше.

– Софія вже спить?

Голос Стельмаха звучить рівно, на обличчі жодних емоцій не озивається. Гаразд, я змирилася в ролі некоханої дружини, але як прийняти, що і до дочки особливих почуттів чоловік не відчуває? З цим я не готова миритися, тому що виросла в нормальній сім'ї, де тато і мама люблять один одного, де діти є продовженням їхнього неземного кохання. Тато завжди проводив зі мною час – скільки себе пам'ятаю: читав казки перед сном, вранці міг одягнути та відвести до дитячого садка, а коли стала старшою тато брав мене з собою на футбол та рибалку, вчив кататися на ковзанах та велосипеді.

– Соня залишилася у моїх батьків, – відчуваючи, як наростає роздратування, я вирішую не продовжувати безглуздий діалог. – Посуд залиши на столі, завтра вранці я все приберу.

Іду, а він услід кличе, змушуючи зупинитися й обернутися:

– Асю, трапилося щось?

– Ні, з чого ти взяв?

– Виглядаєш так собі. Не захворіла?

Хитаю головою.

– Двадцять п'яте вересня.

– Так, я в курсі якийсь сьогодні день, – посміхається Лев. – Я пам'ятаю, що обіцяв. До кінця цього місяця Вітю влаштую на роботу, не хвилюйся.

Вітя – чоловік моєї молодшої сестри, за нього я найменше хвилююсь у цьому житті.

Річ у тому, що Стельмах забув про річницю нашого весілля. Я йому прямо сказала: який сьогодні день, а він мені за Вітю…

– Вісім років тому ти одягнув мені на палець обручку. Сьогодні була річниця весілля. Дуже шкода, що справи мого зятя – це перше, що тобі спало на думку в цей день.

Я говорю це все без претензій. Скандалів у нашому будинку ніколи не було, ми навіть лаятись не вміємо, як нормальне подружжя.

Примружившись, Стельмах дивиться мені просто в очі. Згадує щось.

– Вибач, – холодно вимовляє він і я киваю. – Я забув, Асю. Дійсно, тупо забув.

– Буває, що ж тепер. Смачного, Леве, та добраніч.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍