Марса Чаунік - Невдячна іграшка 18 плюс, МАРСА ЧАУНІК

– Навзаєм, – випалюю неочікувано навіть для себе зі швидкістю кулі.  – Мені потрібно якнайшвидше добратися до якогось пристойного мотелю або готелю. Підкинете?

– Звичайно, я ж сказав, жодних проблем. Однак може все ж краще додому? Так, здається, логічніше, чи я помиляюся? – посмішка Стаса плавно набирає серйозності. Дідько, здається буде розпитувати, що сталося, чому я не їду додому. А як я можу цим поділитися з геть сторонньою, чужою людиною, сором який.

– Ні, мені краще в мотель чи готель, байдуже. Додому точно не краще. На те у мене є певні причини, якими я не намірена ні з ким ділитися. Це моє, особисте, перепрошую, – вирішую відразу відбити у нього охоту залазити мені в душу, хоча я не зовсім впевнена, що цей красунчик саме це збирався робити та все ж… 

– Добре, як забажаєте, юна леді. Тоді прошу до авто, – Станіслав елегантно відчиняє мені двері автомобіля, а я, окидаючи його допитливим поглядом, намагаюся зісканувати з його обличчя, що у нього на думці. Однак переконуюсь, що навряд чи комусь взагалі це під силу. Він професіонал з маскою на обличчі, справжні емоції приховані за сімома замками, як і у всіх адвокатів. Халепа. Та зрештою тут їзди якихось 20 хвилин.

– Дякую, – випалюю на одному диханні те єдине, що в цей момент хочеться щиро сказати цьому випадковому чоловіку, який сьогодні так несподівано вчасно нагодився в моєму житті. Ловлю на собі його турботливий, задуманий погляд і сідаю в авто. Поки я пристібала ремінь безпеки, крутий адвокат вже опинився у водійському кріслі. Також прищепив пасок, ще раз окинув мене своїм клопітливим, уважним поглядом зі словами:

– Все добре, можемо їхати?

– Так, все просто чудово, – спокійно відповідаю на його турботу, і чорний джип плавно рушає з місця в напрямку міста, а я все ще здивовано ловлю себе на думці: і як це я таки погодилася сісти в машину до незнайомого чоловіка, нехай я й знаю хто він, та все ж… До яких невластивих для мене вчинків підштовхнула мене безвихідь.

Їдемо мовчки. Станіслав зосереджений на дорозі, хоч і вальяжно сидить у водійському кріслі. Він спокійно та впевнено  кермує автомобілем, час від часу кидаючи допитливий погляд на мене. Так і хочеться сказати йому чомусь: «Слідкуй за дорогою!» Хоч бачу, що він і так уважний, їде швидко, однак не порушуючи правил в потоці машин. 

Спостерігаю картинку об'їзної міста: красиво сяють вечірні вогні, в поле зору потрапляють якісь придорожні мотелі, кафе, заправки. Переводжу погляд в салон. Очі зачіпаються за кермо автомобіля,  яким впевнено вправно перебігають руки мого випадкового рятівника, красиві. Обертаю голову трохи лівіше: гарний мужній чоловічий профіль час від часу повертається в мій бік. Глибокі карі оксамитові очі мені привітно посміхаються. Вечірній літеплий вітер ледь куйовдить його густе темне волосся, залітаючи до салону крізь злегка прочинене бокове вікно. А тим часом мене заколисує розмірена приємна мелодія: з програвача салоном розтікається легкий фортепіанний блюз, моя слабкість.

Раптово в тій ідилії руху та звуку в моїх руках глюкає телефон, повертаючи мене з мрій до реальності, а це зараз надважливо для мене. Дивлюсь – телефонує Віталій. Піднімаю слухавку й чую його розхвильований,  неспокійний голос, переживає:

– Валю, ти тричі дзвонила мені. Вибач, я був у душі, а телефон залишив на тумбі в спальні. Щось трапилося? Що ти хотіла? 

– Так, трапилося. У мене серйозна проблема: я втекла з дому і зараз попутною машиною направляюсь до міста. Додому я не повернуся, нізащо. Мені потрібна твоя допомога на перших порах, а далі я справлюсь, – відчуваю як мене збоку пропалює погляд оксамитових карих очей.

Звичайно ж, я на емоціях. Від хвилювання на якусь мить геть забула, що поруч знаходяться ще одні вуха, от халепа. А зрештою, яка різниця, що Станіслав Маєвський дізнався про мене дещо більше ніж я планувала. Він мене точно нікому не здасть. Це я вже зрозуміла з самого початку, бо в кожному його русі, жесті вловила справжній чоловічий характер воїна й захисника… Здається мені, що він щирий. Принаймі, як на мене, зі мною не лицемірить. Правда це лише перше враження, а воно здебільшого поверхневе, бо ще не знаєш людину. Однак мені чомусь виглядає, що не цього разу. 

– Куди ти зараз направляєшся? – стривожено запитує Віталік. – Валю, їдь прямо до мене, все розкажеш на місці. Адресу я зараз тобі скину в телеграм. Це зовсім поруч з твоїм інтернатом. Правда у мене не хороми, щоб ти розуміла. Я живу не один, з батьками та бабусею в трикімнатній квартирі, але думаю, то не проблема, щось придумаємо. Головне, аби ти була в безпеці.

– Добре, я вже на в'їзді в місто. Хвилин за десять будемо, якщо то недалеко від інтернату, скидай адресу. Обговоримо мої подальші дії. Щось порадиш, коли про все дізнаєшся, бо я в такому шоку, що навіть уявити складно. Мені конче потрібна твоя порада. Я знаю, що ти допоможеш мені, підкажеш, як діяти далі. А заночую я в мотелі, не буду тебе та й твоїх рідних турбувати своєю присутністю. Гроші на місяць проживання я маю, а там подивимось, – так розхвилювалася, розповідаючи Віталіку про свою проблемну ситуацію, що на очі аж навернулися сльози. Образливо ж як. І за що мені все це? На душі так кепсько, що хочеться не просто розридатися. Відчуваю потребу розревітися до судомного схлипу.