Хелена Власенко - Всі барви неба, Хелена Власенко

Оксана Володимирівна намагалася «по-доброму» переконати дівчину, але ці аргументи у випадку Ліни не мали значення, принаймні вагомого. Їй було комфортно тут і зараз і бажання чіплятися за якусь сумнівну посаду заради грошей видавалось недоречним. Зрештою і слава в їхнього фінансового директора не найкраща.

-  Але і відповідальність така ж,- відповіла Ліна на коментар про зарплатню.

- Я знаю, що ти справишся і даси собі раду,- продовжувала гнути свою лінію Оксана Володимирівна.- Я працюю з тобою вже достатньо часу і впевнена в цьому.

- Ну невже немає іншої занудної людини, яка може підійти? Я не хочу туди. Мені тут дуже добре. Я люблю свою роботу, - жалісно скривившись, пролепетала Ліна і, ховаючи погляд, тихо додала.- Врешті-решт, я боюсь його.

- Ти чудово аргументуєш, але я вирішила, що ця робота твоя.

- Ви кидаєте мене в м’ясорубку,- приречено заговорила Ліна сподіваючись ще якось спасти ситуацію.

- Життя таке. Часто доводиться робити те, чого не хочеш. Потім ще дякую скажеш. Це досвід,- знизала плечима Оксана Володимирівна і винувато посміхнулась.- І не бійся, Вадим Олександрович не кусається.

 «Я про нього чула інше»,- хотіла прокоментувати останню репліку Ліна, але змовчала.

 З чуток, які доходили до неї, їх фінансовий директор був дуже вимогливим, строгим, працелюбним, мовчазним, а ще молодим і... непристойно вродливим. Так, принаймні, говорили дівчата з іншого відділу.

 Якось так сталося, що вона досі не зустрічалась з ним безпосередньо-близько. Навіть минулого новорічного корпоративу Ліна умудрилася захворіти і не попала на свято, де й могла, так би мовити, сама дати йому «оцінку»

 Кілька разів доводилось здалека бачити Вадима Олександровича, та розглядати і витріщатись не в характері дівчини, ще й не ввічливо. Наразі в неї склалось враження, що дівчата, в цілому, праві, але схильні перебільшувати.

 Ліна, приречено зітхнувши, встала, взяла недоопрацьовані папери і поклала на стіл Оксани Володимирівни.

-  Я так розумію, що тут в моїх послугах потреби більше нема? – задала риторичне запитання.

- На найближчі два місяці нема, а потім чекаю на тебе з розкритими обіймами,- стиснула губи в примирливій посмішці вже колишня керівничка.

Дівчина не встигла вийти за двері і ступити кілька кроків, як помітила, що до неї наближається Діана з бухгалтерії.

- Привіт. Ти чого, наче, в тебе хтось вмер?- зацікавлено спитала Ліну зупинившись поряд.

- Можна і так сказати,- закотила очі дівчина.- Мене переводять на іншу посаду. Тепер маю працювати на самому Олімпі.

- Ого!- вигукнула Діана.- Це ж класно. Тільки твій кислий вигляд якось не в’яжеться з новиною.

- Посада асистентки Гнаткевича не залишає місця на іншу реакцію,- скептично хмикнула Ліна.

 Діана тихо присвиснула.

- Могло б бути і краще,- Діана торкнулася рукою плеча Ліни, намагаючись якось підтримати,- але могло б бути і гірше. Не хвилюйся, справишся. Завжди важко, коли виривають з зони комфорту.

-  Може ти й права. Добре, піду я, бо не годиться в перший робочий день злити нового керівника, а то ще придумає мені якесь публічне покарання.

- Я б далася такому на покарання,- засміялась Діана, але побачивши, що Ліні зовсім не весело, додала,- Щасти тобі і не хвилюйся, все буде добре. До речі, Оксана Володимирівна в себе?

Ліна ствердно кивнула і після того, як Діана ще раз легко стиснула її плече в знак підтримки, вони розійшлись кожна своєю дорогою.

 Дівчина пішла сходами. Ніхто ніколи не користувався ними, зважаючи на високі поверхи, а віддавали перевагу ліфтам, яких було аж чотири. Ліна ж старалась максимально відтягнути неминуче, тож вибрала довший шлях.

 В голові роїлись сумніви щодо «працездатності» своєї інтуїції. Де ж подівся той романтичний настрій, те передчуття чогось гарного. Хоча, можливо, вона просто переплутала його з тривожним очікуванням. Інтуїція якраз і попереджала, але Ліна, виставивши свої позитивні налаштування на максималки, просто не розпізнала таємних послань душі.

 Відтягувати більше не вдавалося, тож за десять хвилин Ліна стояла перед дверима в... інше життя, навіть не підозрюючи наскільки інше. Дівчина кілька разів глибоко вдихнула, щоб привести шаленіюче серце (не розуміючи причини такої надмірної схвильованості-це ж звичайний життєвий виклик) до подоби норми і обережно постукала.

-  Можна,- почула низький, трохи нетерплячий голос.

 Дівчина тихо зайшла на непевних ногах, намагаючись не привертати до себе лишньої уваги. Вона помітила боковим зором, бо прямо глянути не наважувалася, що чоловік ніяк не реагує на її присутність, а продовжує працювати за своїм ноутом.

- Доброго ранку. Мене прислала Оксана Володимирівна щодо посади вашої асистентки,- дивлячись кудись на край столу, проговорила дівчина.

 Новий керівник не спішив відповідати, збільшуючи тим самим нервозність з якою і до цього важко було дати раду. Ліна відволікла увагу на інтер’єр приміщення, до слова сказати приємний. В сучасному стилі, нічого зайвого, з домінуючим сірим кольором і дерев’яними елементами на стіні справа, біля якої стояв невеликий диван з скляним журнальним столиком поряд. З іншого боку велика книжкова полиця із, здавалося, книжками абсолютно різних жанрів і напрямків: від художніх до технічних. Біля панорамного вікна стояв великий робочий стіл, за яким сиділа сьогоднішня лінина «головна біль» (складалось враження, що не тільки сьогоднішня), яка врешті зволила заговорити.

- Добре. В мене немає часу проводити співбесіду. Я Оксані Володимирівні роз’яснив свої вимоги. Думаю, вона мене почула,- все це він говорив не відриваючи уваги від монітора перед собою.- Зателефонуйте до моєї асистентки. Вона в змозі проконсультувати вас.

 Знову запала мовчанка. Ліна не розуміла чи може вже іти, а ще хотіла спитати, де можна дізнатися номер асистентки і вже відкрила рота, щоб заговорити, але в цей момент він підвів свій хмурий погляд від ноута і глянув на Ліну. Вона інтуїтивно і в невластивій собі манері подивилась йому прямо в очі. Слова так і застрягли в горлі. Дівчина збагнула одне-дівчата не перебільшували. Таких фантастично-красивих очей вона зроду не бачила. На фоні темного, майже чорного, акуратно зачесаного волосся і з такого ж кольору красиво вигнутими бровами, очі волошкового кольору мали якийсь фантастичний, заворожуючий ефект. Ліна тупо витріщалася на нього, напевно, вперше в житті і почувалася повною дурепою.