Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

class="poem">

Спасибі, коб­зарі, вам за співаннє

Про див­ну кра­со­ту, якої звіку,

Мовляли, ба­чи­ти і без ко­ханнє

Не сни­лось-бо й вві сні ще чо­ловіку!

Я сер­цем віщим чув, що тільки в нашій

Співочій се­ред сліз гірких пус­тині

Так на­ро­диться, чо­го ще очі

Людські не ба­чи­ли на Ук­раїні.

І сер­це при­ве­ло ме­не д' оселі очей.

III

Попаде! З ра­дощів тобі приз­на­юсь»

Що я - твій брат Івась. Ме­не вхо­пи­ли

Січовики в ясир, і я зби­ра­юсь

Давно по­ба­чить сей ку­то­чок ми­лий,

Сю ста­росвітську низько­рос­лу ха­ту,

Де ти ме­не, ма­ленько­го, учи­ла,

Як слу­хать ма­тері, ко­ри­тись та­ту,

Де ма­ти няньчи­ла ме­не, пес­ти­ла,

І спат­ки на ру­ках од­но­си­ла в кімна­ту». -

IV

«Івасю! Бра­ти­ку!.. Про що ж ля­каєш

Словами нас ти хи­жи­ми й зви­чаєм?

Хіба ж не ба­чиш ли­ха і не знаєш,

Що й так уже душі в собі не маєш?

О! Як же се Гос­подь із рук по­ганських

Тебе ос­ло­бо­нив? А ненька з го­ря…» -

«Поганських, навісна? Ні, з хрис­ти­янських!

Бо не ор­да бу­ла то із-над мо­ря

Набігла, а свої у баш­ли­ках та­тарських». -

V

«Як? Що?.. Ка­жи-бо! Я мов зо сну чую»,-

«Кажу тобі, по­па­де; пов­би­ра­лось

Татарами ко­зацт­во. Гна­та Шую

Я й знав: бо вже не раз мені трап­ля­лось

Сидіти в нього на коні і в по­ле

З ним із се­ла летіть по-за­по­розьки,

«Гала! Га­ла!» - кри­чать, а я, на го­ре

Нещасній ма­тері, прибіг і «коськи»

Прошусь. Він і про­дав ме­не в ясир за мо­ре». -

VI

«Як! Що ти ка­жеш? Він? Та він же в ченці

Збирався цілий вік!» -

«Воно й не шко­дить,

Як биті та­лярі бряж­чать в ки­шеньці:

Такий-то й мо­нас­тир скоріш зна­хо­дить». -

«Так ти оце з не­волі вже втікаєш»? -

«Ні, там-то й во­ля: там моя домівка.» -

«О, що ти ка­жеш! На­що нас ля­каєш?

Хіба ж бо з тур­чи­ном, з ор­дою нак­ла­даєш?!» -

VII

«Не нак­ла­даю, ні! Бо я між ни­ми

Немов на світ уд­ру­ге на­ро­див­ся

І дум­ка­ми про бо­жест­во свя­ти­ми,

І прав­дою без хи­би просвітив­ся.

Аллах один; не­ма у нього ро­ду.

Всесилен він, не тре­бує підмо­ги;

Цурається мер­зен­но­го на­ро­ду,

Що об­би­ває у царів по­ро­ги

І вно­сить прах зем­ний в не­беснії чер­то­ги». -

VIII

«Коли ти дум­ка­ми свя­ти­ми справді

Там просвітивсь, то дай же нам за­ши­ту

Від та­тар­ви у нашій рідній хаті,

Щоб не спліндро­ва­но нас, не по­би­то». -

«О, ні! Не­хай джа­вур го­рить-па­лає

Із ідольством своїм гид­ким, мізер­ним;

Нехай огонь зрад­ли­вих по­жи­рає,

Що роб­лять крив­ди пра­вед­ним, спа­сен­ним

І пра­вовірни­кам сер­ця воз­ве­се­ляє»! -

IX

«Мій бра­ти­ку!..» -

«Попаде! Нас навіки

Розділено з то­бою. Ся ха­ти­на

Мені сест­ра й рідня; а ви, каліки

Умом, чужі мені, не­мов ско­ти­на». -

«Так хоч ха­ти­ну по­ща­ди свя­тую,

Де вмер­ла ма­ти, по тобі жу­рив­шись»! -

«Ні, я по-свой­ому її вша­ную:

Мов дух, пе­ред Ал­ла­хом засвітив­шись,

Нехай пе­ре­ле­тить в оби­тель не­зем­ную!

Х

Там сльози ма­тері, як Божі зорі,

Засяють у ме­не пе­ред очи­ма,

Як сер­цем по­то­ну в бла­женстві, в морі

Серед утіх, дос­той­них се­ра­фи­ма.

А на землі - зем­не…

Моя ца­ри­це!

Сідай зо мною на ко­ня-бах­ма­та,

Полинемо в Стам­бул уд­вох, як пти­ця.

Нехай го­рить ста­ра, мізер­на ха­та:

Ти ма­ти­меш та­ке, про що тобі й не сниться».

XI

У по­паді в очу по­зе­леніло…

Дочка, та­та­рин, бож­ни­ки з бо­га­ми,

Усе пішло кру­гом і за­шуміло,

Мов гай гус­тий під бу­рею-вітра­ми…

Кудись во­на біжить чи завірю­ха

Її на дикі кри­ла підхо­пи­ла

І мчить крізь по­лом'є та дим, і ду­ха

У гру­дях бідо­лаш­них за­хо­пи­ло

І сер­це, й пам'ять, мов у морі, по­то­пи­ло.

ПІСНЯ ДРУГА

ДУМА ПЕРВА

Смерте, бабо-сповитухо,

Лікарю людський останній!

Ти одна нам гоїш духа

В нашій долі безталанній.

Утомившись закривати

В Богуславі людям очі,

Димом сховища сповняти

І душити крик жіночий.

Понагачувала трупу

Повні сіни коло хати

Та й пійшла живого лупу [21]

В дикім полі доглядати.

І забула про едину

Непридушену людину,

Мов у полі на роздоллі

Про нескошену билину.

Не билина в чистім полі

З-під коси твоєї встала:

Сирота стара в недолі

Пам'ять-розум утеряла.

Підвелась і по пустині

Диким поглядом блукала…

Опинившись на могилі,

Серед степу промовляла:

«Де се я, і що се з нами

Сталось-приключилось?

Ні світлиці, ні кімнати…

Се мені приснилось.

Се я сплю… О, як же серце

Тяжко замирає!..

Степ, могила… і криваве

Сонечко сідає.

У димах сідає сонце

Чи в кров поринає?

Вітер з полом'єм по полю,

Мов по морю, грає.

Ні села кругом, ні духа…

Скрізь галки літають,

І собаки, мов на звіра,

Скиглять-завивають.

Що ж се за пожежа сталась

Серед України?

Потонуло все, почезло…

Нігде ні хатини!

О, невже б то се татаре

Наших позаймали,

Села й ниви попаливши,

У полон погнали?

Ні! Під дзвоном королівським

Сплю я на могилі…

Чи то ж люде, як горіли,

В дзвона б не дзвонили?

Задзвоню, чи не прокинусь…» -

Встала й задзвонила.

Затремтіло ветхе тіло;

Серденько занило.

І озвалося до дзвона

Скигленнє собаче, -

Мов душа в пекельних муках

Під землею плаче…

О, мовчи, страшенний дзвоне!

Збудиш хирне серце…

Як проснеться-стрепенеться,

Кров'ю розіллється.

Я забула, як заснула,

Чим була, живучи…

Темна темрява бгорнула

Мізок мій болючий.

Ніби я когось любила,

Гарна, молоденька;

Ніби нас благословила,

Радуючись, ненька.

Чи дочка була се в мене,

Чи се я, Маруся?

По кому се я так плачу,

По кому журюся?

А, згадала!… Я з'єднала

Доню за султана,

За всесвітнього гетьмана,

Злющого тирана.

Таж він хлепче кров людськую,

Мов собака воду, -