Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

class="v">Бурліїв-козацтва.

На коханнє ж залицяннє,

На слова Левкові

Дав із жінкою в розмові

Присуд козакові:

І

«І не тур­буй ме­не,

І не дра­туй ме­не

Ти мріями своїми!

Сі без­зе­мельни­ки -

Чорти-пекельники;

Пропадемо ми з ни­ми.

ІІ

З мо­ря вер­та­ються,

Знов про­пи­ва­ються,

Знов хо­дять без со­роч­ки.

Хай їх цу­ра­ються,

З ни­ми не зна­ються

Отецькі чесні доч­ки.

ІІІ

Бо за п'яню­га­ми

Та во­ло­цю­га­ми

Орда сю­ди вга­няє,

І не од­но у нас

(Скажемо в доб­рий час)

Село від них па­лає».

«Я довідався, чого се,

Козаки охочі

Пропивають у шинкарки

Нащадки жіночі,

І дзижчать, мов злющі оси,

І гудуть шершнями,

Будять нас посеред ночі

Гуком та піснями.

Знай, моя голубко, лихо

Та й велике сталось:

На Цоцорі безголов'є [13]

Над панами склалось.

Кликав пан гетьман коронний

За Дністро й охочих, -

Обізвалась купа сивих

Та підпарубочих;

А середні загукали,

Мов базар жіноцький:

«Нехай знає-пам'ятає

Ясний пан Жовковський [14]

Як пани нам на Вільшанці

Леєстри писали, [15]

Козаків старих до плуга,

До коси вертали»…

«Як же, злющі, одібрали

Із Цоцори вісті,

Миттю до коша зібрали

Тисячу і двісті». -

«Які ж вісті, мій панотче»? -

«Дикі, жено мила!

Розметала нас, мов клоччє,

Бесурменська сила.

Стяте голову з гетьмана

Великорозумну,

Що всю Русь обороняла

Та й Ляхву безумну.

Стято й подано гостинця

У Стамбул страшного,

І висить вона в воротях

У царя гнівного». -

«Ох, мій Боже»! - «Не лякайся:

Се не все ще горе,

А ось лихо, що зібрались

Козаки на море!

Будуть море пліндрувати,

Пити да гуляти,

А нас кляті азіати

У полон займати.

Будуть пити, в кобзи грати,

Здобич прославляти,

А ми - той Стамбул завзятий

Бранцями сповняти!

Вирвавсь я із рук єхидних,

В хижих єзуїтів,

Та й попавсь в криваві лапи

Наших людоїдів.

Як ті душі погубляють,

Так сі людське тіло,

Та ще й дякуй, мов за добре,

За спасенне діло!

Подивись, он над ворітьми

Значка-комишина:

Се заслужена попівська

Плата-роківщина.

Повтикають комишини,

Ратища по дворах

Та й шукають на горілку

Жита по коморах.

Човнове се в них зоветься…

Хто не йде на море,

Приймай мовчки від гультяйства

І наругу, й горе!

Ой ви, праведники Божі!

Де ж шукати правди?

Всюди кривда, лжа, тіснота,

Всюди повно зради».

І оглянув піп, зітхнувши,

Божники з богами:

Мріють мовчки чудотворці

Попід рушниками.

«Знаєш що, моя Палазю?

Тяжко нам тут жити,

Харцизякам, мов болячці,

Без пуття годити.

Є Москва, народ заможний,

Кажуть, і правдивий…

Править нею цар побожний

І благочестивий.

Haші предки проти хана

Їй допомагали,

Козаки ж царю з ляхами

Тяжко допікали.

Чув я, в Києві говівши,

Дехто з України

До Москви втікати хоче

При лихій годині.

Бо докучили вже нашим

Ниці єзуїти,

А до гурту їх пристали

Ще й вовки-уніти.

Хоч і топлять запорожці

Клятих супостатів,

Та аби в них по коморах

Скрині жакувати.

Хочуть наші займанщини

У царя просити,

Щоб козацтва й жидовини

В села не впустити. [16]

Позбуваймо всю скотину

І стару хатину,

Та втікаймо, покіль цілі,

У царську країну,

Бо я бачу, не бувати

Правді тут між. нами,

Покіль буде панувати

Жидова з ляхами.

А козацтво, хоч з ордою

Б'ється і воює,

Її оком позирає,

Її серцем чує.

Як дознавсь я про Цоцору,

Сон мені приснився:

Що Дніпро під зимню пору

Широко розлився.

Ох, розлився не водою,

Кров'ю він людською,

І козацтво наше плавле

По крові з ордою.

О святії чудотворці!

Умоліте Бога,

Щоб ся кров не покропила

Нашого порога».

ДУМА ШОСТА

Не вер­нувсь Лев­ко з чов­на­ми

На ли­ман із мо­ря,

А вже лю­де доз­на­ва­ли

На Вкраїні го­ря.

Вже кру­гом па­ла­ють се­ла,

Гонять скот, ота­ри…

Людський плач і го­лосіннє -

Під самії хма­ри.

Кинувсь піп з дя­ком у церк­ву,

Слізно Бо­га про­сять,

А піддячі не співа­ють,

Голосно го­ло­сять.

Зачинивсь Гос­подь на небі

З усіма свя­ти­ми:

Мабуть, лю­де прогніви­ли

Вчинками ли­хи­ми.

Налетіла з Кри­му бу­ря

На се­ло щас­ли­ве:

Гумна па­лять, ха­ти граб­лять,

Ясирять, що жи­ве.

І по-на­шо­му го­во­рять,

Хвалячи Ал­ла­ха,

Що ясир сей їм да­рує

Лицар-сіромаха. [17]

«Не схотів, - мов­ля­ють, - з панст­вом

Вийти на Цо­цо­ру,

А мет­нув­ся на ку­пецт­во

Проти до­го­во­ру.

І Ал­лах, за­щит­ник прав­ди,

Покарав невірних:

Оддав їх нові оса­ди

В ру­ки пра­вовірних.

І Ал­лах, го­ни­тель зра­ди,

Подав з не­ба го­лос:

Попалив ог­нем оса­ди

Ще й на ни­вах ко­лос.

І Ал­лах, помс­ти­тель крив­ди,

Простер з не­ба ру­ку,

І пійшли гур­том єхи­ди

У ясир­ну му­ку.

Через лю­тих лю­до­морів

І бла­гих ка­рає:

На Цо­норі, мов на морі,

Хляби од­вер­зає.

Позирнувши в ті бе­зодні,

Сліпнуть ваші очі,

Обіймає і хо­роб­рих

Пополох жіно­чий.

І Зу­луш, ко­му в ли­царстві

Рівного не­має,

Головою на­ше царст­во,

Порту [18] прос­лав­ляє…» [19]

ДУМА СЬОМА

І

І чує се не­мов крізь сон ста­ренька,

І тру­сяться у неї ру­ки й но­ги.

Тремтить, як лист, Ма­ру­ся мо­ло­денька,

Поблідли що­ки й гу­би у не­бо­ги.

«Аллах! Ве­лик єси в твоїй щед­роті, -

Промовив бо­ро­да­тий та­та­рю­га, -

Тепер хо­ди­ти­му я ввесь у злоті:

Се па­ди­ша­ху Рок­со­ла­на дру­га, [20]

Гаремне бо­жест­во, відра­да у тур­боті».

II