Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

занапащали»…

На попа за се козацтво нарікало,

І на часточку йому не подавало;

По чужих церквах акафісти наймало,

Роківщиною його ніже не обмисляло.

Не пізнав розкошів богуславський чесний піп-тімаха,

На попівстві жив мов гречкосій-доматор сіромаха.

Проста хата в нього сяла тільки гарними богами,

Та пахущими на божниках квітками й рушниками,

Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,

Що всім брала очі дивною якоюсь красотою.

Байдуже було старому про багатство:

«Не від сього, - рече, - миру наше царство»…

І на те з старою не вважали,

Що попи їх із попадями минали,

Інде попасу веселого собі шукали,

Від убогої гостини потай утікали.

Один тільки й пан прихильний обібрався,

Товстогубим між козаками звався.

Не любив також і сей бенкетувати,

А любив з попом у Біблії [9] читати.

До попа частенько став сей пан ходити,

І без чарки про спасенне говорити.

Хто казав: любив він попадю старую,

Хто казав: ще й більш попівну молодую.

Замолоду він якось не оженився,

І в літа, ляхи мовляли, panski вбився:

Дак лизав старий до молодої губки,

Буркотав, як сивий голуб до голубки.

ДУМА ТРЕТЯ

І

«І не ка­жи мені,

І не тур­чи мені:

Не хо­чу слу­хать-зна­ти,

Щоб за не­лю­бо­го

Да товс­то­гу­бо­го

Марусеньку відда­ти». -

II

«І не про­си ме­не,

І не гри­зи ме­не:

Шкода про се й ка­за­ти,

Щоб із зли­ден­ни­ком

Та без­зе­мельни­ком

Марусеньку звінча­ти.

III

І батько, й дід йо­го,

І рід, і плід йо­го

Се все бу­ло ле­да­що:

Бо ко­за­ку­ючи,

Статки гай­ну­ючи,

Позводились ніна­що».

Так ста­ренький із ста­рою

День у день сва­рив­ся,

А ко­зак із їх доч­кою

Тайкома лю­бив­ся.

Була гар­на вбо­га пан­на,

Краля-королиця:

Як яс­на зо­ря, рум'яна,

Як сніг, біло­ли­ця.

Народила ма­ти до­ню -

Мов на­ма­лю­ва­ла;

Надала їй щастє-до­лю,

Щоб біди не зна­ла.

А біда не за го­ра­ми,

Ходить проміж на­ми…

Очі з чор­ни­ми бро­ва­ми

Миготять сльоза­ми.

Миготять, мов блис­ка­виці,

З-під гус­тої тучі,

Як стоїть ко­ло кри­ниці,

Свою до­лю жду­чи.

«Не хо­ди вже, до­ле й во­ле,

Вранці до кри­ниці:

Продають ме­не за по­ле,

За важкі червінці». -

«Ні, покіль на небі зорі

Місяця стріча­ють,

Покіль на безк­раїм морі

З вітром хвилі гра­ють,

Товстогубу не прид­ба­ти

Чорних брів діво­чих!

Завтра бу­де­мо єдна­ти

Козаків охо­чих,

І по­ли­не­мо з вітра­ми

На безк­рає мо­ре,

І по­ро­би­мось па­на­ми,

І за­бу­дем го­ре.

Побудуєм собі пишні

Хати на по­мості,

І вча­ща­ти­муть ве­лишні

До нас ду­ки в гості.

Оксамити, зла­тог­ла­ви

Будемо но­си­ти,

Килимами кри­ти ла­ви,

Меди-вина пи­ти.

Бо ме­не стар­шим об­ра­ли

Над всіма ста­ри­ми,

Щоб на мо­ре я чов­на­ми

Вилітав, мов крильми.

А у ме­не - як заг­рає

Моречко з вітра­ми,

Мені ду­ха підіймає

Вгору, мов ру­ка­ми.

Грають, гра­ють-при­мов­ля­ють

Кобзарі ве­ликі:

Будуть гра­ти-при­мов­ля­ти

По всі вічні віки.

О, се див­на коб­за - мо­ре!

Дивні в коб­зи й стру­ни!

Як заг­рає, відчи­няє

Предковічні тру­ни.

І ви­хо­дить з них ли­царст­во,

Що на морі би­лось,

Більшою, ніж пиш­не панст­во,

Славою пок­ри­лось.

І я, Ма­ню, бу­ду сла­вен

Проміж ли­ца­ря­ми,

Проміж ду­ка­ми-па­на­ми,

Проміж коб­за­ря­ми.

Будуть Лев­ка Ко­чу­бея

По Вкраїні зна­ти,

І під стру­ни про Му­рея,

Що він бив, співа­ти. [10]

Будуть Лев­ка Ко­чу­бея

Знати й за мо­ря­ми,

Споминати, мов Енея, [11]

Перед ко­ро­ля­ми.

Бо Лев­ко твій до сул­та­на

Знайде шлях-до­ро­гу

І всю ша­та­ми зо­дяг­не

Україну вбо­гу.

Бо Лев­ко твій бе­сур­ме­на

Спліндрує-зруйнує

І са­мо­го ко­ро­леві

В'язнем по­да­рує».

ДУМА ЧЕТВЕРТА

І весела, і щаслива

Мріями коханка,

І ясніша уродлива

Весняного ранка.

Як на світі любо жити,

Милого любити,

З його мислями навіки

Душу й серце злити!

«Чи ти чуєш, паньматусю,

Що Левко говорить?

До твоєї він Марусі

Мов у дзвона дзвонить.

Каже милий, є десь море,

Гонище безкрає,

Що, мов житом добре поле,

Золотом сіяє.

Каже милий, що здобуде

Здобич нам велику;

Златоглав носити буде,

Покіль його й віку.

Каже милий, що ми будем

Жити-панувати,

І величні з нами дуки

Знай бенкетувати». -

«Моє щастє, моя доня,

Радуюсь від серця,

Що мені на старість доля

Молода всміхнеться.

Буде мати в вас сидіти

Хоч коло порогу

Та на вас обох гледіти,

Дякуючи Богу.

Буде хоч щодня помости

Шарувати-мити,

Аби в панській високості

З вами й їй пожити». -

«Ні, до тебе ще й над нього,

Мамо, прихилюся,

Що з козаченьком ззирнуся,

До тебе всміхнуся.

Будеш павою, матусю,

В парчах походжати

І в шовки свою Марусю,

В жемчуги вбирати».

ДУМА П'ЯТА

Старосвітська кров козацька

В ветхих жилах врала:

Попадя поклони клала,

Всіх святих благала:

Козакові помагати

Турка воювати,

Кораблі його прокляті

На пожар пускати.

«Ти ж, владичице небесна, -

Слізно промовляла, -

Що на полі і на морі

Нашим помагала!

Покривай твоїм покровом

Байдаки козацькі,

Розбивай небесним громом

Судна бусурманські,

А з них зброю, срібні кубки,

Сукна, златоглави

Козакам подай у руки

Для своєї слави!»

Старосвітська кров шляхетська

В ветхих жилах врала,

І в попа противні думки

З серця викликала.

Бо не з шаблі, з плуга жити

Його предки вчили,

Рідну землю боронити

Щоснаги, щосили.

За козацтво він частенько

З жінкою сварився,

А погримавши, журився

Та богам молився.

Від сладчайшого Ісуса

До Кузьми святого

З-під його густого вуса

Буркотіло слово.

Звав і він богів із неба

Против азіатства,

Та цурався, мов Ереба, [12]