Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

class="v">І за потвар сю лихую

Видать пишну вроду!

За нелюба-товстогуба

Утопить дитину,

Що робила Божим раєм

Нам стару хатину!

Мов за змія-людожера

Дочок оддавали, [22]

Що ченці там у печерах

Страшно змалювали…

От чого я так журюся,

Чого ревно плачу,

Мов береза, слізьми ллюся,

Світонька не бачу.

От чого я так журюся,

Аж у землю б'юся…

Полечу до неї в пекло

Та хоч подивлюся!

О, коли б її побачить,

Глянути й умерти!

Викупила б та хвилина

Муки жизні й смерти…

Я знайду в турецьку віру

Кучман, шлях Татарський: [23]

Як везли, вона все дерла

Подарунки панські, -

Подарунки ті криваві,

Що татарин клятий

Засліпив голубці очі,

Щоб її піймати.

Він кармазин златоглавий,

Гаптуваннєм шитий,

Розіслав у нас по лаві,

Щоб її зловити.

Загорілась тогді церква,

Дзвони задзвонили,

Китайки да блаватаси

Всю світлицю вкрили.

Дери, доню, ту огиду,

Парчі й оксамити

Да по Кучману розкидуй

Неньці для приміти.

Буду в руки златоглави

Прокляті хапати

І знаки твої криваві

Слізьми обливати.

А пожар собі під ноги

Слати-підгортати,

В золоті твої чертоги

Путь гірку верстати.

Бачу, як вони зіяють.

Вирлами дракона,

На Вкраїну позирають,

Мов безодня чорна,

Не боюсь вас, кляті вирла,

Кров'яна пучино!

Нам поможе Божа сила

Проти них, дитино.

Вже вона мені стихенька

Світить свічку-зорю

І веде мене ясненька

На страшну Цоцору.

Там, я чула, пан Жовковський

Згинув од шаблюки,

І досталось його тіло

Татарюзі в руки.

А велика головище

Котиться по полю…

Я піймаю та й сховаю

Диво під полою.

За се диво буду пиво,

Меди-вина пити,

В златоглавах да в блаватах

Павою ходити.

Бо повісить цар-невіра

Диво те під зорі,

Щоб і Польща, й Україна

Потонули в горі.

Прикує його невіра,

Ланцюгом узявши,

Щоб його проклята віра

Побивала наших.

«Хто мені, - рече, - те диво

Знайде на Цоцорі,

Той у мене засіяє

Високо, як зорі.

Буде первим чоловіком

По царі-султані

І блищатиме, як сонце,

В золотім жупані»…

Ой чого ж се побіліла,

Чорная долина?

Бо вся Польща обомліла

І вся Україна.

Побіліла ти, долино,

Панським білим трупом:

Збагатила вражу силу

Жакуваннєм-лупом.

Побіліла трупом панським

Поруч із козацьким,

І вквітчався труп не маком,

Порубом лицарським.

Я по мертвих не ридаю.

Голошу-співаю,

З сіроманцями-вовками

Квилю-проквиляю.

Годі, вовці-сіроманці,

Труп лицарський рвати:

Я живе вам кину серце,

Бідолашна мати.

Ухопіте, розірвіте,

Бо воно голосить,

І в глухих богів рятунку

Від ординця просить.

Погоріли всі світлиці

І церкви з богами,

Залягло під попелами

Поле облогами.

Сіймо-сіймо здуру сльози

По степу-облозі:

Ані правди, ні відради,

Ні надії в Бозі».

Не мара вночі блукає,

Щоб людей лякати:

За дочкою уганяє

Божевільна мати.

То ридає, то співає,

То з печалі рветься,

То на Бога нарікає,

В землю грудьми б'ється.

І, не знаючи дороги,

До Дністра простує…

Мов крилаті в неї ноги,

Пузирів не чує.

Старосвітська кров козацька

В ветхих жилах врала;

В тілі мученім юнацька

Сила воскресала.

Ясувала бідна мати

Бідної Марусі -

Дух потужний і завзятий

Нужденної Русі.

І мов давнього варязтва,

Невгавуща сила,

Мов скажений дух козацтва,

Бурею летіла.

Довгий, мов бунчук гетьманський,

Волос розвивався;

Сам собою шлях татарський

Їй під ноги слався.

ДУМА ДРУГА

І

О Дністре, зна­ний проміж ли­ца­ря­ми,

Порогу руської землі кри­ва­вий!

Колись дав­но ми з Стру­ся­ми-бра­та­ми [24]

Поза то­бою здо­бу­ва­ли сла­ви:

Волощину, [25] мов щит, із рук ту­рецьких

Ми дов­го рва­ли вкупі з по­ля­ка­ми,

За при­во­дом Серп'яг [26] та Вишневецьких [27]

Блукали в полі вов­чи­ми сліда­ми,

Шуганнєм по світах рівня­лись із ор­ла­ми.

ІІ

Тепер ти, Дністре, став гни­лим по­то­ком

Гидоти вся­кої, що наз­би­ра­лась

У пос­вар­ках За­хо­ду із Вос­то­ком,

І лю­тос­тю обох їх про­во­ня­лась.

О Му­зо! Од­вер­ни від неї очі:

Нехай ля­хи гри­зуться з ру­си­на­ми,

Втікай із їх куб­ла го­лод­на й бо­са,

Як бігла бідна ма­ти манівця­ми,

Обдерта по тер­нах, бліда, прос­то­во­ло­са.

ІІІ

Обдерта по тер­нах… Зи­ма упа­ла

На го­ло­ву зли­денній за го­ди­ну.

Тепер її й Ма­ру­ся б не впізна­ла,

Коли б вер­ну­лась звідти на Вкраїну,

Де «чо­тир­ма кон­ця­ми світу» пра­вить

Той цар, що ве­ли­ча­ють тінню Бо­га,

Той, що й Моск­ву, й лях­ву, і німця да­вить,

І Ри­му гор­до­го вти­рає ро­га,

Дарма, що ко­ролі там товп­ляться в по­ро­га.

IV

О сер­це матірне! Ти б не зля­ка­лось

І Лю­ци­фе­ра [28] у йо­го по­тузі,

Бо в те­бе вже нічо­го не зіста­лось,

Нічого у твоїй ва­женній тузі…

Дивується во­ло­шин, стрівши ба­бу,

Як се Дністро пе­реб­ре­ла ста­ренька

І, сміючись, го­во­рить, бур­ку­ла­бу: [29]

«Води їй по коліно: бо п'яненька,

Дарма, що змор­щи­лась і зсох­лась, як опенька.» -

V

«Не смійся, - ка­же той, пе­рех­рес­тив­шись, -

Се відьма з Ли­сої го­ри [30] втікає.

Мов се­ре­да на п'ятни­цю скри­вив­шись,

Дивись, як сльози ку­ла­ком вти­рає.

Не зу­пи­няй, не­хай її лу­ка­вий

Несе від нас на Буд­жа­ки та­тарські.

Там Кан­те­мир, мов­ля­ли, Міч Кри­ва­вий [31]

Прости нас, Гос­по­ди, про­рок сул­танський,

Сю відьму вер­не знов до чор­то­вої ла­ви.»

VI

Глузує бур­ку­лаб. Вер­тавсь до­до­му

Зі Льво­ва са­ме, від попів по­бож­них.

Подав на ша­ту Юрові Свя­то­му