Януш Вишневський - Зміщення спектра

лише торік у серпні. Коли ти зустрів мене. Чи ти це помітив, Якубе? – тихо запитала й замовкла.

Він слухав її геть здивований, з недовірою. Щось, що розпочалося з невинного питання, питання-турботи, – подумав він, – поступово стає своєрідною серйозною розмовою про їхні стосунки. Він зовсім не очікував такої реакції.

– Чи ти помітив? Я питаю тебе, чи ти помітив, verdammt noch mal?![1] – запитала вона, піднімаючи голос, коли він, задуманий, довго не відповідав.

Це був знак. Останній. Останнє попередження. Надя ніколи не лаялась. Ніколи. Ані в найбільшому гніві, ані тоді, коли нехотячи вдарялася коліном об край дерев’яного фотеля; ані в жартах, ані навіть в похабних анекдотах. Надя ніколи не лаялась, навіть випадково. Що тепер було, мабуть, досить неприродно. І зовсім не йдеться тут про інтерпункційні «курви», «йєби» і «хуйні» з вульгарної вуличної «новоґвари», бо це важко назвати сленгом, не кажучи вже про мову. Не про таке блюзнірство п’яничок з-під пивної будки, але тут ходять і багато студентів. Адже, як говорить його, зрештою, єдиний товариш Вітольд, є лайка «ситуативно виправдана, навіть необхідна, амбівалентна, іноді онірична, а в іншому випадку буквальна й нічим незамінна, достойна лайка». Зараз – студент третього курсу полоністики («Тому, що десь треба перечекати моменти відчаю в житті», – так він повторює), тому що його втретє не прийняли на медицину, яка є його пристрастю, але «біологія та хімія, на жаль, уже ні». Маріка, дівчина, з якою Вітольд проводить найбільше часу, хоча публічно, а також і в її присутності – тверезий або п’яний – запевняє, що не перебуває з нею в «жодних, окрім як у сексуальних та економічних, стосунках», – Маріка стверджує, що «Віткація тягне на ту медицину, бо він сам собі хоче діагностувати синдром Асперґера[2] і потім виписати собі на то якийсь рецепт». А таки він ще ніколи не зустрічав щасливішої пари, ніж Маріка та Вітольд.

Надя не лаялась навіть у цьому контексті. Принаймні польською. Коли вона починала лаятись німецькою мовою, – а вона лаялась тільки так, і це траплялося з нею дуже рідко, – це означало, що вона повільно втрачає контроль над собою, що в ній щось надламується, що вона досягла певної межі або стіни. Не чекаючи на його відповідь, вона повернулась до нього спиною й додала:

– Чому так? Чому ти не впускаєш мене у своє минуле? Скажеш мені чи ні?

– Тому що… тому що ти не випитувала про моє минуле, – спокійно відповів.

– Ах так? А може, я думала, що так має бути? З поваги до себе і до твоєї приватності. Не випитувати. Чекати на розповідь. Терпеливо чекати. Ти не подумав про це? Що, може, цей брак моєї цікавості провіщає щось тривожне? І це повинно тебе трохи налякати? Позаяк вона не цікавиться моїм минулим, то значить, що не планує також майбутнього зі мною. Ось так ти повинен подумати, коли матимеш вільну хвилину. Бо я так часто думала. За такою логікою.

– Надю, припини! Будь ласка! – обурився він і підвищив голос. – Та твоя логіка не цілком логічна до кінця. Ти прекрасно знаєш, що я тобі все розповідаю. А мене ніхто не запитує. Я думав, що моє минуле зовсім не таке цікаве, не має нічого спільного з цим. Те, як ми переживаємо спільне зараз, говорить про мої плани на майбутнє набагато більше. Про ті, що стосуються тебе. Особливо про ті. У мене інша логіка. І я маю на це право, – додав він твердим голосом, піднімаючись на ліктях. – Що на тебе сьогодні напало, Надю? Через якусь прокляту книжку ти хочеш зіпсувати нам неділю!? Сьогодні я не маю охоти на жодну анкету Пруста. Не сьогодні, verdammt noch mal! – вигукнув він, театрально перекривлюючи її німецьку мову.

Він ненавидів німців. Вважав, що німецька мова придатна лише для наказів. Людям і коням.

Він дивився на її спину, чекаючи відповіді. Вона мовчала. Через мить він поклав руку на її сідниці і, нахиляючись над її головою, прошепотів на вухо:

– Серденько, ти сама знаєш, що ми могли б розпочати цю неділю зовсім інакше…

Якоїсь миті, не повертаючи голову, вона запитала:

– А хто ж то такий писав до тебе ці листи? Якщо ж, звичайно, мені дозволено це знати, – додала згодом роздратовано.

– Одна дуже важлива для мене жінка…

– Ах так?! – відгризнулася злісно. – А про що таке зворушливе написала тобі ця жінка?

– Головно про свій сум. Про те, що найрадіснішою подією щодня є той момент, коли вона перед сном вириває сторінку з календаря. Бо це нагадує їй, що ще на один день менше чекати на мене. Про те, що іноді їй здається, начебто вона чує мої кроки на сходовій клітці, але не підходить до дверей, бо знає, що це тільки ще більше засмутить її. І про те, що я часто є в її снах і ми ніжно притискаємось одне до одного. І саме тоді, читаючи про той її сум, я іноді плакав. Бо я теж за нею дуже сумував. Просто я не хотів їй про це писати. Я був шмаркачем. Я вважав, що повинен бути як сміливий лицар. Це ж було давно. Я був дурнем. А від лицаря в мене була лише впертість. Тому що на смуток треба відповідати взаємністю. Як ти гадаєш? – запитав тихо. Надя лежала нерухомо. Вона не відповіла. Він також замовк.

– Як її звати? – запитала вона раптово.

– У неї подвійне імя. Аґнєшка Доброслава, – спокійно відповів він.

– Вона вродлива? Маєш з нею ще якісь стосунки?

– Вродлива? Цього замало. Вона прекрасна. Звичайно, що маю. Досить регулярно. Останній раз я бачив її вчора ввечері,– сказав він.

– І що?! – запитала вона. Він почув знервованість у її голосі.

– Як то що? Ми цілувалися. Як завжди… – прошепотів він і замовк.

– Але тобі не варто турбуватися. Це заміжня жінка, – додав він згодом.

Надя раптово відсунулася від нього і почала швидко виштовхувати його руку з-під своєї шиї.

– Що з тобою діється? Надю, ну що таке?! – театрально вигукнув він, вдаючи розчарування. – Я завжди цілую свою матір, коли надовго виходжу з дому. А я ж вийшов у п’ятницю ввечері. Сьогодні неділя, – сказав він через деякий час, модулюючи свій голос так, аби він звучав якомога поважніше. – Це так, для нагадування, – спокійно додав він і міцно притягнув її до себе.

Вона різко вирвалася з його обіймів. Стала на коліна. Відчував її коліна, що тиснуть йому на ребра. Якусь мить вона мовчала, нервово кусаючи губи.