Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

крутив в руках компостер. Він саме під’єднав його до музичної скриньки, мелодія якої заколисувала Амадіса. Той чув шурхіт каркаса, коли зад автобуса шкріб по бруківці, а тріскіт іскор, які він при цьому висікав, супроводжував цю монотонну музику. Одна за одною крамнички грали блискучими барвами. Амадісові подобалося ловити власне відображення у великих дзеркалах вітрин, але коли він помітив, що завдяки своєму вигідному положенню воно норовить затулити речі у вітринах, то зашарівся і відвернувся в інший бік.

Його не дивувало, що водій їде без зупинок: вранці о цій порі ніхто вже не їде на роботу. Кондуктор заснув і сповз на підлогу, силкуючись вмоститися зручніше. Амадіс відчував, як піддається зухвалій дрімоті, що проникала в нього, наче спустошлива отрута. Він підібгав витягнуті вперед ноги й поклав їх на сидіння навпроти. Дерева сяяли на сонці, вітрини теж; їхнє свіже листя терлося об дах автобуса, створюючи такий самий шум, як водорості по корпусу маленького човна. Безупинна автобусна хитавиця заколисувала Амадіса. Він констатував, як проїхав свою контору, але це його вже ніскілечки не турбувало, і він поринув у забуття.

Коли Амадіс прокинувся, автобус усе ще їхав. На вулиці смеркалося, і він поглянув на дорогу. Обабіч тягнулися канали з сірою водою, в яких він упізнав Національний вантажний порт, і занурився на якийсь час у споглядання. Він запитував себе, чи вистачить йому на сплату проїзду. Тож обернувся й зиркнув на кондуктора. Стурбований широкоформатним еротичним сном, той метлявся в різні боки і врешті-решт згорнувся спіраллю навколо легкого нікельованого поруччя, що підпирало стелю. Проте він далі собі спав. Амадіс подумав, що робота кондуктора, певно, виснажлива, і встав, щоб розім’яти ноги. Він припустив, що автобус так жодного разу й не зупинявся, оскільки інших пасажирів у салоні не з’явилося, — стільки місця, що є душі де розгулятися. Амадіс пройшовся вперед, потім повернувся. Спускаючись, він зачепив сходинку, і шум розбудив кондуктора. Той раптом став на коліна, несамовито крутячи ручку свого приладу, прицілюючись і примовляючи «та-та-та».

Амадіс ляснув його по плечу, тієї ж миті кондуктор вистрілив впритул, тож довелося показати зведений вгору палець. На щастя, це була гра. Чоловік протер очі і звівся на ноги.

— Куди ми прямуємо? — запитав Амадіс.

Кондуктор на ім’я Дені знизав плечима.

— Ніхто цього не може знати, — відповів він. — За кермом водій 21.239, він божевільний.

— І що з того? — запитав Амадіс.

— А те з того, що ніколи не знаєш, чим рейс із ним закінчиться. Зазвичай ніхто не сідає в цей автобус. До речі, а ви-то як тут опинилися?

— Як усі, — сказав Амадіс.

— Зрозуміло, — мовив кондуктор. — Я тут був задрімав вранці.

— Тобто ви мене не бачили? — запитав Амадіс.

— Нудно з цим водієм, — вів далі кондуктор, — хоч що б йому казали, він не тямить. Ідіот він, інакше не скажеш.

— Мені його шкода, — промовив Амадіс. — Це катастрофа.

— Безумовно, — відказав кондуктор. — Цей чоловік міг би рибу ловити, а що він робить натомість?

— Водить автобус, — констатував Амадіс.

— Саме так! — сказав кондуктор. — А ви шурупаєте.

— А що його довело до божевілля?

— Не знаю. Мені вічно трапляються божевільні водії. Вам це здається кумедним?

— Та де там!

— Це Компанія, — сказав кондуктор. — Урешті, в Компанії всі несповна розуму.

— Але ви тримаєтеся, — сказав Амадіс.

— Я — то інша річ, — пояснив кондуктор. — Розумієте, я не божевільний.

Він так розреготався, що ледь памороки не забило. Амадіс трохи занепокоївся, коли той став кататися по підлозі й набув фіолетового відтінку, а потім побілів і напружився. Дюдю швидко заспокоївся, побачивши, що це суцільна облуда: кондуктор йому підморгував. Це здавалося дуже милим на спотворених конвульсіями рисах обличчя. За кілька хвилин кондуктор підвівся.

— Я ще той жартівник, — сказав він.

— Це мене не дивує, — відповів Амадіс.

— Бувають і сумні жартівники, але це не про мене. Уявіть, як би мені було без цього з таким-от водієм!..

— Яка це дорога?

Кондуктор недовірливо глянув на Амадіса.

— Хіба ви не впізнали? Це Національний вантажний порт. Ми на нього через два рази на третій звертаємо.

— Куди ми так приїдемо?

— Так я ж вам кажу, — занервував кондуктор. — Я чемний з вами, патякаю, забавляю, а ви хочете мене купити.

— Але я аж ніяк не намагаюся вас купити, — відповів Амадіс.

— По-перше, — заперечив кондуктор, — якби ви справді не впізнали дороги, то відразу б у мене запитали, де ми. Ipso facto.[2]

Амадіс нічого не сказав, а кондуктор провадив далі.

— По-друге, якщо вже ви її впізнали, то знаєте, куди вона веде...

І по-третє, у вас немає квитка.

Він старанно розреготався. Амадісові стало незатишно: у нього й справді не було квитка.

— Ви ж їх продаєте, — сказав він.

— Перепрошую, — відповів кондуктор, — але я їх продаю лише на нормальних маршрутах. Хвилинку.

— Що ж робити? — запитав Амадіс.

— Та нічого.

— Але мені потрібен квиток.

— Заплатите пізніше, — відповів кондуктор. — Може, він нас скине в канал, га? Тож притримайте свої грошенята.

Амадіс не став наполягати й спробував змінити тему розмови.

— Як вважаєте, чому ця дорога називається Національним вантажним портом?

Він завагався, вимовляючи назву вулиці, аби не розлютити кондуктора дражливим сюжетом. Той сумним поглядом втупився у свої ноги, руки впали вздовж тіла, і він не став їх піднімати.

— То ви не знаєте? — наполягав Амадіс.

— Вас роздратує моя відповідь, — промимрив кондуктор.

— У жодному разі, — спонукав його Амадіс.

— Ну що ж! Отже, я нічогісінько про це не знаю. Нічогісінько. Бо ніхто вам не скаже, чи можна цією дорогою доїхати хоч до якогось порту.

— Де вона проходить?

— Погляньте, — відповів кондуктор.

Амадіс побачив у вікні великий стовп з емальованою табличкою, на якій білими літерами було чітко виведено слово «Екзопотамія» зі стрілкою й показниками мір[3].

— То ми їдемо туди? — запитав він. — Туди можна доїхати по суші?

— Звісно, — відповів кондуктор. — Треба лише зробити коло й не дрейфити.

— Чому?

— Бо нам перепаде після повернення. Це не ви за бензин платите, чи не так?

—