Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

Амадіса з платформи, пронизавши його ліве плече зневажливим поглядом. Амадіс заплигав на місці від болю. Чотири особи влізли в автобус, і він відчалив, зіщулившись, бо йому було трохи соромно.

П’ятий автобус пройшов повз переповненим, а його пасажири повисолоплювали язики, дражнячи Амадіса й решту тих, хто чекав на зупинці. Навіть кондуктор плюнув у його бік, однак не врахував швидкості і плювок так і не долетів до землі. Амадіс спробував його відбити на льоту щиглем, але промахнувся. Він аж спітнів від злості, ніде правди діти: усе, що трапилося, довело його до жахливого стану. Пропустивши шостий і сьомий автобуси, він вирішив іти пішки, плануючи сісти на наступній зупинці, де зазвичай виходило більше народу.

Він рушив, навмисно йдучи там, де не годиться, щоб усі навколо бачили, що він розлючений. Йому лишалося пройти метрів з чотириста, коли наступні й майже порожні 975-ті його перегнали. Коли він нарешті досяг зеленої ятки, що за десять метрів від зупинки, прямо перед ним з воріт випірнули шестеро молодих кюре й десятеро школярів з хоругвами й різнокольоровими стрічками та розпочали атаку. Вони оточили зупинку, а кюре виставили на вогневу позицію два проскуромети, щоб відбити в перехожих бажання чекати на 975-й. Амадіс Дюдю намагався пригадати пароль, проте стільки років збігло після студіювання катехізису, що він не міг дібрати потрібного слова. Тож він спробував наблизитися, задкуючи, і отримав у спину зібганою проскуркою: удар був такої сили, що Дюдю забило памороки й він зайшовся кашлем. Кюре реготали й метушилися навколо проскурометів, що безупинно випльовували свої снаряди. Під’їхало два автобуси, і діти зайняли майже всі вільні місця. Ще був шанс влізти у другий автобус, але один з кюре зупинився на східцях і не дав Дюдю піднятися. Коли ж він повернувся, щоб взяти новий посадковий талон, на зупинці чекало вже шість осіб. Зневірившись, він кинувся з усіх ніг до наступної зупинки. Далеко попереду замайорів хвіст 975-го зі снопами іскор. Раптом Амадіс притиснувся до землі, бо кюре спрямовував проскуромет у його бік. Дюдю почув, як над його головою зі звуком палаючого шовку пролетіла проскурка й закотилася у стічну канаву.

Амадіс підвівся, він був замурзаний по самісіньку маківку. Він завагався, чи варто йти на роботу в такому вигляді, але що на це скаже табельник на прохідній? Зсудомило кравецький м’яз, і він спробував увігнати шпильку в щоку, аби зняти біль: на дозвіллі він почитував праці з акупунктури доктора Ботіна Де Муранта[1]. На жаль, він поцілив в іншу точку й тим вилікував себе від нефриту литки, який ще не підчепив і тепер не скоро підчепить.

Коли він дійшов до наступної зупинки, там теж був натовп, що ворожою стіною оточував автомат з талонами.

Амадіс Дюдю тримався на поважній відстані, скориставшись хвилинкою спокою, щоб спробувати все розкласти по поличках: З одного боку, якщо він пройде ще одну зупинку, то сенсу сідати в автобус уже не буде, бо він і так запізниться настільки, що... З другого боку, якщо піде назад, то знову перестріне кюре. А ще йому таки хотілося проїхатися на автобусі.

Амадіс голосно розреготався, бо, аби не підганяти події, він зумисне уникнув логічного висновку й вирушив у напрямку наступної зупинки ще хвацькішою ходою, щоб було видно, що його гнів лише зріс.

Коли він майже дійшов до стовпа зупинки, де ніхто не чекав на автобус, 975-й хрюкнув йому в самісіньке вухо. Дюдю підняв руку, але запізно — водій його не помітив і промчав повз металеву вивіску зупинки, весело натиснувши на педаль газу.

— От дідько! — сказав Амадіс Дюдю.

— Саме так, — підтвердив пан, що якраз підійшов.

— Складно повірити, що оце вони ненавмисно! — далі вів обурений Амадіс.

— Справді? — відказав чоловік. — Думаєте, вони навмисно?

— Переконаний! — відповів Амадіс.

— До глибини душі? — перепитав пан.

— Щиро вірю.

— І готові заприсягтися?

— Щоб я здох! — сказав Амадіс. — Це і коневі ясно! Так, я б у цьому заприсягнувся. Чорт його забирай!

— То заприсягаєтеся? — запитав пан.

— Заприсягаюся! — відповів Дюдю і плюнув у долоню, яку йому підніс до губ пан.

— Негідник! — заревів той. — Ви обмовляєте водія 975-го автобуса! Я складу на вас протокол.

— Ах так? — сказав Амадіс. Жовч аж вихлюпувалася йому під ноги.

— Я давав присягу, — констатував пан і повернув кашкет козирком уперед. Це був інспектор 975-го маршруту.

Амадіс зиркнув праворуч, потім ліворуч і, зачувши характерний шум, кинувся вперед, щоб заскочити в черговий 975-й, що саме підповзав. Та заскочив він так невдало, що, проломивши наскрізь задній майданчик, увігнався у бруківку на кілька дециметрів. Він ледь устиг нагнути голову — наступної мілісекунди над ним пронісся круп автобуса. Інспектор витягнув Дюдю з ями й примусив-таки сплатити штраф: за цей час він проґавив ще два автобуси. Помітивши це, Амадіс кинувся вперед до наступної зупинки. Це може здатися дивним, проте саме так усе й було. Дюдю безперешкодно добіг до зупинки, але раптом збагнув, що до його контори лишилося лише триста метрів. Сідати в автобус задля цього...

Тож він перетнув вулицю й попрямував тротуаром у зворотному напрямку — до місця, де сідати в автобус був сенс.

2

Доволі швидко він повернувся до відправної точки свого ранкового маршруту й вирішив іти далі, оскільки він погано знав цю частину шляху. Йому здавалося, що в цьому районі міста є об’єкти для захопливих спостережень. Він не забував своєї безпосередньої мети — сісти в автобус, але хотів обернути собі на користь злісні перепони, що поставали на його шляху з самого ранку. Маршрут 975-го пролягав уздовж майже всієї вулиці, поволі відкриваючи погляду Амадіса чимраз цікавіші речі. Гнів ніяк не затихав. Аби знизити артеріальний тиск, що наближався до критичної позначки, він рахував дерева, щоразу збиваючись. Вистукуючи по лівому стегну ритми модних військових маршів у темпі своєї ходи, він помітив велику площу, оточену пристаркуватими середньовічними будинками, — тут була кінцева 975-го. Збадьорившись, Амадіс злетів сходами платформи з легкістю маятника. Працівник обрізав трос, що утримував машину, і Дюдю відчув, як автобус рушив.

Озирнувшись, він помітив, що край троса ляснув працівника по обличчю: клапоть його носа відлетів, тріпочучи, наче крильця кліща.

Мотор реґулярно мурчав, адже йому щойно згодували цілу тарілку кісток карликового сомика. Вмостившись, Амадіс насолоджувався тим, що цілий автобус належав тільки йому. На майданчику кондуктор машинально