Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Ох, завтра вранці будемо на місці.

3

Близько п’ятої ранку Амадісові спало на думку прокинутися, на тому він і порішив. Завдяки цьому він констатував, що страшенно незручно влаштувався і його спина добряче болить. У роті було в’язко, як буває, коли не почистиш зуби. Він підвівся, зробив кілька рухів, щоб надати своїм членам правильного положення, і зайнявся своїм інтимним туалетом, намагаючись не потрапляти в поле зору кондуктора. Той спав собі між двома сидіннями, снив, крутячи свою музичну скриньку. Надворі був ясний день.

Мереживні шини співали, котячись по бруківці, ніби нюрнберзькі[4] дзиґи в радіоприймачах. Мотор незмінно гудів, певний у тому, що у встановлений час отримає свою порцію риби. Аби якось розважитися, Амадіс зайнявся стрибками в довжину: внаслідок останнього стрибка він приземлився прямісінько на живіт контролера, зрикошетивши з такою силою, що дах автобуса вигнувся під тиском голови Дюдю. Він м’яко приземлився верхи на підлокітник, високо задерши одну ногу на сидіння, а другу простягнувши вздовж проходу. Цієї миті він побачив за вікном нову табличку — «Екзопотамія» і цифру «два». Амадіс рушив до дзвінка й натиснув кнопку один раз, але утримував її довго. Автобус пригальмував й зупинився на узбіччі. Кондуктор підвівся й ліниво попрямував до свого місця, ліворуч позаду біля мотузки; біль у животі збив його пиху. Амадіс невимушено перебіг салон і легко зіскочив з підніжки автобуса, опинившись ніс до носа з водієм, що саме вийшов з кабіни й підійшов поглянути, що тут коїться. Він різко окликнув Амадіса:

— Нарешті хтось вирішив подзвонити! І року не минуло!

— Так, відповів Амадіс, — намотали кілометраж.

— Що за чорт! — обурився кондуктор. — Щоразу як сідаю за кермо 975-го, ніхто не дзвонить. Зазвичай так і повертаюся, не зробивши жодної зупинки. І це робота називається?

Контролер підморгнув з-за спини водія і постукав собі по лобі, вказуючи на марність дискусії.

— Може, пасажири забувають, — припустив Амадіс, оскільки співрозмовник чекав на відповідь.

Кондуктор усміхнувся.

— Самі знаєте, що це не так. От ви ж подзвонили. Найбільша неприємність... Він нахилився в бік Амадіса. Кондуктор відчув себе зайвим і спокійно відійшов. — ...це оцей кондуктор, — пояснив водій.

— Овва, — сказав Амадіс.

— Він недолюблює пасажирів і навмисно так влаштовує, щоб ми відправлялися без них і щоб ніхто не дзвонив. Це я точно знаю.

— Це правда, — погодився Амадіс.

— Розумієте, він божевільний, — пояснив водій.

— Он воно що. — промимрив Амадіс. — Мені він теж видався дивним.

— Вони всі несповна розуму в Компанії.

— Це мене не дивує!

— Але о-ось де вони в мене! — сказав водій. — У краю сліпців одноокий — король. Маєте ножа?

— Лише складаного.

— Позичте.

Амадіс дав йому ножа, водій відкрив найбільше лезо і з силою увігнав його собі в око. Потім він повернувся. Він дуже мучився й страшенно кричав. Амадіс перелякався й кинувся тікати, притискаючи лікті до тулуба й піднімаючи якомога вище коліна: за жодних обставин не варто нехтувати нагодою поліпшити свою фізичну форму. Проминувши кілька кущів чагарника scrub spinifex, він озирнувся. Водій склав ножа й засунув його до кишені. З місця, де стояв Амадіс, було видно, що кров уже не тече. Око було вдало проопероване, і на ньому тепер була чорна пов’язка. Крізь вікна автобуса Амадіс бачив, як кондуктор ходив туди-сюди по салону, а потім глянув на годинник. Водій сів за кермо. Трохи зачекавши, кондуктор удруге перевірив годинник і кілька разів смикнув за мотузку. Його колеґа зрозумів, що посадку закінчено, і важка машина рушила під шум, що поволі наростав. Амадіс спостерігав, як з-під корпусу з’явилися іскри, потім шум став зменшуватися, стихати і врешті зовсім зник. Тієї ж миті автобус зник з очей. Дюдю дістався Екзопотамії, не витративши на проїзд жодного квитка. Він рушив, аби не затримуватися, адже кондуктор міг схаменутись, а гроші хотілося приберегти.

Б

Блідий, як смерть, капітан жандармерії прослизнув до кімнати (він боявся бути підстреленим).

Моріс Лапорт, «Історія охранки», видавництво «Пайо», 1935, с. 105

1

Клод Леон почув за лівим бортом труби ранкового будильника й прокинувся, щоб прислухатися уважніше. Втіливши задумане, він знову машинально заснув і так само мимоволі розплющив очі за п’ять хвилин. Він подивився на фосфоричний циферблат будильника, констатував, що пора, і скинув з себе ковдру. Проте та, ніжно пригортаючись, відразу ковзнула вгору по ногах й обгорнулася навколо нього. Було темно, неможливо розрізнити анічогісінько, крім світлого трикутника вікна. Клод погладив ковдру, що припинила ворушитися й погодилася дати йому встати. Він сів на край ліжка, простягнувши ліву руку, аби ввімкнути нічника. Переконавшись, що той праворуч, він простягнув праву руку й наштовхнувся, як це бувало кожного ранку, на поруччя ліжка.

— Відпиляю їх рано чи пізно, — процідив він крізь зуби. Натомість зуби розсунулися, і його голос несподівано різко пролунав у кімнаті.

— На тобі! — подумав він. — Так я увесь будинок розбуджу.

Він прислухався і, розчувши регулярний такт м’якого розміреного дихання підлоги і стін, заспокоївся. Навколо фіранок стали вимальовуватися сірі обриси дня... Надворі з’являвся блідий відблиск зимового ранку. Клод Леон зітхнув, поки його ноги шукали під ліжком капці. Він із зусиллям підвівся. Сон із жалем виходив з нього через розширені пори з тихим свистом, ніби то снила мишка. Він підійшов до дверей і перед тим, як увімкнути світло, повернувся до шафи. Напередодні він різко вимкнув світло якраз тієї миті, коли корчив ґримасу перед дзеркалом. Тепер він захотів знову її побачити перед тим, як іти на роботу. Рішучим жестом він увімкнув світло. Вчорашнє відображення нікуди не зникло. Побачивши його, він голосно розсміявся. Відображення розчинилося у світлі, і в дзеркалі з’явився вранішній Леон, що відвернувся, ідучи голитися. Він поспішав, аби прийти в контору раніше за свого начальника.

2

На щастя, він жив зовсім поруч з Компанією. Узимку це точно на щастя. Натомість влітку дорога була надто короткою. Йому потрібно було пройти лише триста метрів по авеню Жака Лемаршана[5], податкового інспектора від 1857-го до 1870 року, героїчного захисника, що самотужки обороняв барикаду від прусської армії. Зрештою її захопили, зайшовши з тилу: затиснутий у своїй височезній барикаді, яку він до останнього захищав від облоги, бідолаха двічі вистрелив собі в рота