Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

Передмова Пам'яті Станіслава — мого  друга з дитинства

Коли поринаєш у фантазії, перше що спадає на думку, – зорі. Дивлюся на зоряне небо ― і ось уже уява малює нові світи. В кожного це по-своєму, але у мене саме так.

Найбільші фантазери, як на мене, ― не письменники-фантасти, а історики. Вони переписують минуле, ніби казку. А найкращі мрійники ― діти, тут усі погодяться. За цим квітом людства наступні ― усі ми, інші. У перших рядах ― суцвіття авантюристів, конспірологів, маркетологів, тарологів, соціологів й політиків. Ото ж, вибачте за одкровення, збираємося в коло, наче "клуб бувалих алкоголіків", й спілкуємось про різне. Буває що й про підсвідоме або на історичні теми. Тому це оповідання саме про те, які химери народжуються під впливом штучно навіяних нам бажань та утопій ― починаючи з київських вулиць до неосяжних мрій про Всесвіт. А також про боротьбу протилежностей ― між "доконано хибним" і "достовірно невідомим".

Все що нафантазовано ― радше привід відволіктися у надвечір’я. До появи першої зорі. Не більше. Але і не менше, а ніж в дійсності зірок на небосхилі.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍