Анна Потій - Серце Кальдерона, Анна Потій

Розділ 3

Зараз, коли вони з Едгаром знову були разом на заводі, Лівія не могла не згадати, як вони познайомилися, як зародилися їхні почуття і через що їм довелося пройти за ці кілька років.

Гул генераторів бив у вуха, і від пилу в повітрі хотілося чхати. Лівія стояла біля розібраного каркаса автоматона і тримала в руках викрутку. Поруч метушився новачок із забрудненою щокою та смішною посмішкою.

— Ти впевнений, що все піде за планом? — скептично спитала вона.

— Абсолютно, — Едгар витер руки об штани. — Я проводив тести вдома. Майже вийшло.

— Чудово. А тепер уяви, що у нас не вийде. Майже.

Він знизав плечима.

— Ти просто боїшся визнати, що я тобі подобаюсь, — несподівано сказав Едгар. — Ось і бурчиш на мене весь час.

— Що?.. — Лівія мало не випустила викрутку.

— Саме так. Ти дивишся на мене як на несправний механізм: з цікавістю, але з побоюванням.

— Я дивлюся на тебе, як на ходячу катастрофу, Едгаре.

— Ну так полагодь мене. Може, тоді я не буду такою катастрофою.

Лівія розсердилась. Потім розсміялася. І тоді вперше подумала: а якщо він не лише ідіот, а ще й людина? Він був дивним. Але таким привабливим.

Через місяць після тієї розмови, коли Едгар розбирався з кресленнями на столі, заляпаному маслом і кавовими плямами, Лівія прийшла до нього з неробочим прототипом нового автоматона — в руках вона тримала купу мідних трубок і шестерень.

— Він знову заклинив, — сказала вона. — Я ж тобі казала, що в третьому шарнірі центр ваги збитий. Через нього усі проблеми.

— І ти маєш рацію. Знову. Чорт забирай, Лів, як ти це робиш?

Вона знизала плечима, намагаючись приховати усмішку.

— Я просто не поспішаю доводити, що я найрозумніша. Я хочу, щоб воно працювало.

Він підвів очі, зустрівшись з її поглядом. І щось у цьому погляді — втома, впевненість, ледве вловима усмішка — остаточно зачепило його. Як чоловіка.

— Ти колись замислювалася, — сказав він тоді, не відриваючись від неї, — що ми з тобою дуже добре працюємо разом?

— Тільки коли ти не бурчиш як старий.

— Я тебе старший всього на вісім років, Лів.

— Саме так. Старий.

Лівія розсміялася. І в цьому сміху зненацька з'явилося щось інше. Тепло. Легка незручність. Едгар зробив крок ближче, але одразу відступив. Вона помітила це, але нічого не сказала. Пізніше, коли вони сиділи за напіврозібраним прототипом і ділили один термос кави на двох, Лівія запитала:

— А ти часто ось так — дивишся на когось, ніби хочеш сказати щось важливе, але не наважуєшся?

— Тільки на тебе.

Він не жартував. І вона знала. Піддавшись пориву, Едгар потягнувся до Лівії і поцілував, спочатку легко, ніби боявся, що вона відштовхне, але коли вона відповіла, його поцілунок став жадібнішим.

З того часу вони завжди працювали разом. З сарказмом, насмішками і почуттями, що поступово зароджувалися. А потім прийшла біда.

Одного вечора Едгар стояв перед напівзруйнованою частиною старого гідравлічного преса, який колись був основним інструментом на заводі. Механізм мав бути демонтований і перероблений, але того дня, під тиском часу та його власного прагнення закінчити завдання швидше, Едгар вирішив спробувати розібратися з ним самостійно, що стало його фатальною помилкою.

Завод майже спорожнів, робочий день закінчився, але Едгар не поспішав іти. Коли одна із сполучних частин преса раптово заклинила, Едгар втратив контроль. Це було не що інше, як трагічна помилка — надто багато напруги на одній деталі, яка не витримала. В наступний момент щось клацнуло, і величезна деталь ударила його по руці. Звук вибуху. Різкий рух. Спалах болю.

Коли він прийшов до тями в лікарні, то виявилося, що його ліва рука була пошкоджена настільки, що лікарі не змогли врятувати кінцівку. Уламки металу розрізали шкіру і м’язи, уламки деталей пошкодили нерви і кістки настільки, що єдиним варіантом було ампутувати руку. То був важкий час для Едгара — не лише фізичний біль, а й психологічна травма. Він не знав, як продовжити жити, як працювати, як жити без своєї руки.

Едгар не міг і не хотів залежати від інших. Він був людиною, яка сама вирішувала, як їй жити. Тому після того, як його перевели в центр реабілітації, він поринув у роботу, намагаючись знайти рішення для своєї ситуації. Замість того, щоб приймати стандартне протезування, він вирішив створити свій власний механічний протез.

То був довгий і болісний процес. Він витратив місяці на проектування, потім ще стільки ж — на збір. Точність, баланс, сила — це був не просто механізм, то був його спосіб повернути собі контроль. Він зробив руку, яка була функціональною та унікальною, з елементами, які міг регулювати самостійно. На відміну від стандартних моделей його протез був оснащений вбудованими інструментами і навіть ліхтариком для роботи в темних умовах. То був продукт його власного досвіду та знань.

Але коли протез був готовий, Едгар відштовхнув від себе усіх, включаючи Лівію. Вона завжди була поруч, підтримувала, але він відчував, що тепер він став для неї важким тягарем. Він вважав, що вона заслуговує на когось, хто не потребує підтримки, когось повноцінного, а не зламаного, він не хотів бути їй тягарем. Едгар відштовхував Лівію, проганяючи щоразу, коли вона намагалася йому допомогти. Проте Лівія не відступала. Вона не пішла, не кинула його на самоті, незважаючи на всі спроби Едгара віддалитися. Вона лишалася поруч, навіть коли він на неї кричав.

В одну з тих довгих суперечок, коли вони сиділи на кухні в Едгара вдома, вона сказала йому, що не боїться його рани, не боїться змін. Вона не бачила в ньому тягар, для неї він був людиною, яка бореться із собою, сильною людиною. Коли вона сказала це, Едгар зрозумів, що не може більше її відштовхувати.

Він почав звикати до свого протезу, а Лівія стала його опорою не тільки у фізичному плані, а й морально. Вона не дозволяла йому замкнутися у собі, навчала його приймати свою неповноцінність, не як слабкість, а як нову силу. Вони знайшли в цьому щось більше — не просто фізичну близькість, а глибоку емоційну прихильність, яка, як не дивно, зміцнювала їхні стосунки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍