Анна Потій - Серце Кальдерона, Анна Потій

Розділ 2

Автоматон ворухнувся ледь помітно — одне клацання шарніра, потім друге, але цього було достатньо, щоб звалити залізяку з полиці. Пил з його корпусу злетів, а очі — два круглі об'єктиви — спалахнули тьмяним бурштиновим світлом.

— Лів, — тихо сказав Едгар, повільно піднімаючи револьвер, — скажи, що ти не вмикала його.

— Я навіть не знала, що він тут є. Це один із експериментальних зразків — дивись, у нього на грудях тавро Кальвіна.

Автоматон повільно підняв голову. Говорити він не міг — голосовий модуль був відсутній, лише панель на грудях ледь вібрувала, задаючи механічний ритм, наче він дихав.

— Він неактивний, — пробурмотіла Лівія, присівши поряд. — Але в нього залишилася заводка, тому й ворушиться.

Едгар залишився на місці, не опускаючи зброї. Раптом тут є ще щось, небезпечніше напівактивного автоматона?

— Ти хочеш сказати, що він просто лежав тут увесь цей час?

— Або хтось його сюди підклав, щоб спрацював, коли знайдуть модуль.

Вона торкнулася мініатюрної кнопки в нього під панеллю — і раптом автомат сіпнувся, підвівся, а на його грудях відкрився люк. Усередині лежав згорнутий клаптик паперу, прив'язаний до шестерні. Механізм ніби «виплюнув» його і знову завмер. Лівія підхопила записку.

— Чудово, — прошепотіла вона. — Схоже, Кальвін запрограмував його на активацію коли модуль поблизу. Це не пастка, а послання.

Записка була короткою, написана акуратним, знайомим почерком:

«Якщо ви знайшли це, значить, мені не вдалося вижити. «Серце Кальдерона» справді існує. Його сховали у «нульовому відсіку». Він під центральною вежею. У вас є лише один шанс, доки вони не знайшли ключ. Бережіть себе. К.Ш.»

— Нульовий відсік? — спохмурнів Едгар. — Не пригадую, щоб на заводі щось було з такою назвою.

— Тому що його давно вивели з документації, — Лівія глянула на нього, її очі горіли бажанням розвідати цю таємницю. — Це стара назва. Його називали так, коли проект лише будувався. Він під самим заводом. Нижче за машинної зали. Нижче за все. Я про нього дізналася після того, як ти пішов звідси. Не думала, що він важливий, тому й не розповідала раніше.

— Ну що ж, романтична вечеря скасовується, — зітхнув Едгар. — Ласкаво просимо до підземелля. Сподіваюся, ти не боїшся павуків розміром із собаку?

— Боюся тільки тих, хто має ключ і бажання стежити за нами. А гігантські павуки — байки п'яниць. Тож тобі не вдасться залякати мене ними, любий! Ми щойно знайшли важливу інформацію, Едгаре. Можливо, за нами хтось стежить. Не можна зволікати, ми повинні знайти «серце Кальдерона» першими, поки воно не потрапило до поганих рук.

Посміхнувшись, Едгар сховав зброю.

— Тоді треба поспішати, доки нас не наздогнали.

Намагаючись рухатися безшумно, вони дісталися сходів, що вели вниз у темні надра будівлі. Стіни зі старої цегли були вкриті брудом, а повітря тут пахло пліснявою та іржею. Внизу, в «нульовому відсіку», не було ні світла, ні життя. Тільки темрява та темні механізми, давно забуті людьми.

— Готова? — спитав Едгар, дивлячись на неї поглядом, сповненим турботи та рішучості.

— Готова, — Лівія підвела голову, хоч серце все одно зрадливо билося. — А ти?

— Так, але вже подумки уявляю всі небезпеки, які ми можемо там зустріти. Ти точно впевнена, що знаєш, куди ведуть ці сходи?

Вона кивнула.

— Звичайно, я ж знаю завод як свої… 10 пальців, — Лівія поворухнула пальцями обох рук.

— Я теж так колись думав, а потім залишився без руки, — Едгар помахав їй своїм механічним протезом — виконаний із міцного мідного сплаву з елементами чорного металу, він надавав йому суворого й трохи агресивного вигляду.

— Ну, якщо я втрачу руку, ти зробиш мені нову, — посміхнулася Лівія. — Будемо ідеальною парою.

— Руку зроблю. Ти головне голову не загуби, Лів, — Едгару зараз було не до жартів.

— Постараюсь, — Лівія йому весело підморгнула.

За показною веселістю вона намагалася приховати свої тривоги. Нехай вони були тут разом, але Лівія все ж таки відчувала страх. І з кожним кроком відчуття тривоги зростало.

Едгар увімкнув ліхтарик на своєму механічному протезі — він не лише заміняв йому руку, а й був оснащений корисними інструментами. Відчинивши двері в «нульовий відсік», вони завмерли, дивлячись у темряву, яку ледве розганяло світло ліхтарика Едгара.

— Ходімо, — прошепотів Едгар, його глибокий і спокійний голос вселив впевненість у Лівію, і вона пішла за ним.

Вони спустилися ще на кілька поверхів униз, їхні кроки луною віддавалися в тиші. Далеко внизу мерехтіли неясні спалахи світла, мабуть, працювало аварійне освітлення.

— Чому цей відсік? — спитав Едгар, оглядаючи шестерні на стінах, що стирчали з них, мов зуби гігантського механізму. — Чому «серце» заховали тут?

Лівія зупинилася, обхопивши руками перила і подивившись униз. В її очах миготіли два почуття — тривога і маленький вогник надії, який казав їй, що ця ідея була не така вже й божевільна.

— Тому що це місце покинуте, Едгаре. Тут, серед старих механізмів, легко сховати щось важливе. І якщо ми не знайдемо «серце», то ніколи не дізнаємося, навіщо воно було створено насправді.

Едгар кивнув, але його обличчя залишалося напруженим. Він відчував: щось зловісне приховано в цих коридорах. І вони вже були надто близькі до розгадки, щоб відступити. Звідси не було шляху назад.

— Ми знайшли сліди, — продовжила Лівія. — Ми не можемо залишити їх ігнорувати. Ми повинні продовжити заради Кальвіна, щоб його смерть не була марною.

— Тоді вперед, Лів.

Не встигли вони зробити й кількох кроків, як тишу порушили далекі звуки старих механізмів. Звідкись долинав тихий металевий скрегіт, наче відлуння минулого.

— Схоже, «нульовий відсік» не такий вже й покинутий, — тихо сказала Лівія.

Едгар обернувся до неї і усміхнувся.

— Ми не відступимо, Лів. Ти ж сама цього хотіла.

Продовжуючи освітлювати дорогу ліхтариком із протезу, Едгар знайшов справжньою рукою долоню Лівії і стиснув її. Вони рушили вперед. Темний коридор розступався перед ними, з кожним кроком відкриваючи свої таємниці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍