Марина Світла - Про Лисицю, Марина Світла

Пісні, переважно французькою, розважали. Коли заспівала щось німецькою, навіть Генерал не витримав – розреготався, як хлопчисько. Веселий голосок завзято виводив з французьким акцентом:

Wenn die Soldaten

durch die Stadt marschieren,

Öffnen die Mädchen

die Fenster und die Türen.[2]

Такий пасаж, певна річ, прийшовся до вподоби. Хіба що невідомо, як його сприйняли ті, хто слухали концерт за колючим дротом, з боку бараків військовополонених.

Співаччині виступи зазвичай закінчувалися відомою пісенькою зі знаної оперети. Сьогоднішній не став винятком у всьому, крім одного: нині акомпанувала вона собі сама. Сил терпіти цього нетяму, що претендує називатися музикантом, у неї більше не було.

Завершивши номер гучним довгим глісандо, Лисиця залишила інструмент, кілька разів вклонилася і підійшла до сходів, що вели зі сцени.

В ту ж хвилину її оточили солдати – зійти не дали. Підхопили під руки і знесли на землю. Гвалт піднявся страшний. Простягали листівки, календарики, блокноти – просили автографа. Генерал з суворим обличчям кинувся рятувати співачку.

Навіть командувати не довелося. Тільки-но він опинився біля неї і промовив: «Це було чудово», - шум вщухнув.

- Ви – мій рятівник, - прошепотіла вона, дивлячись йому прямо в очі.

І його погляд, що переслідував Лисицю весь концерт, від неї вкритись не міг. Він завжди відшукувався – той погляд. Серед сотень інших. І вона завжди йшла за ним. Наче випадково торкнувшись долоні Генерала, промовила вже гучніше:

- Дякую! Рада, що змогла догодити вам.

- Заради такого голосу і таких очей будь-хто на моєму місці зробив би що завгодно. А ви подарували нам свято. У солдатів не так багато приводів святкувати.

- Можливо, я можу ще щось зробити для ваших відчайдух?

- У нас є фотограф ... - з посмішкою відповів Генерал. – Колективне фото – це буде неважко.

Солдати навколо схвально загомоніли. Судячи з їхніх голосів, хтось уже командував викликати фотографа.

- Зовсім не важко, - кивнула Лисиця, погоджуючись, і знову звернулася тільки до Генерала: - Можна ж не тільки колективне, чи не так?

- Вам все можна, - погодився Генерал.

- Так? – грайливо розсміялася вона і, присунувшись ближче, сказала: - А чи не могла б я сфотографуватися і з полоненими також? Здається, хтось слухав ... - і вона згірдливо махнула рукою кудись убік.

- Могли б. І запевняю, вони слухали. Ваші співвітчизники пам'ятають вас.

Фотограф прибіг за десять хвилин. До того часу сцену і все, що навколо сцени, наче мухи, обліпили вояки, які хотіли отримати на згадку фото поряд із французькою співачкою. А таких, бажаючих, була переважна більшість. Лисицю під коліна підхопили двоє офіцерів. Генерал стояв поза її спиною і весело усміхався – від її зачіски та шиї йшов неможливий для цього місця аромат парфумів. Він мало не забув, як повинна пахнути жінка. Пам’ятав лише, що у колишньому житті не любив солодких запахів. А цей був трохи гіркуватий, терпкий. Їй він підходив.

Потім Генерал наказав пригнати кілька десятків полонених з тих, що стояли за огорожею і спостерігали за видовищем.

Лисиця лише поглянула на невелику групу втомлених, невеселих людей. У пошарпаній військовій формі, стоптаних черевиках. Декотрі з них були в пілотках або кашкетах. І всі здавалися однаковими, навіть обличчя їхні здавалися однаковими, зливаючись у натовп. Поки не помітила очей до болю знайомих, тих, що навіть не мріяла побачити знову. Погляд їхній обпалив її тихою невисловленою люттю. Але лють – це добре. Лють – не байдужість. Лють – життя, а не смерть.

Лисиця оправила сукню, розпрямила і без того рівну спину і, вийнявши з зачіски шпильку, похитала головою, розсипавши рудаве волосся, наче ховаючись в ньому.

Наблизившись до полонених і посміхнувшись, запитала Генерала:

- Як мені краще встати?

- Ви не мене, ви фотографа питайте, - розсміявся Генерал.

Фотограф знову заметушився. Лисиця опинилася на сцені, звісивши ноги у витончених туфельках додолу. І вже навколо неї розставляли полонених. Це було ще гірше, ніж той веселий розгардіяш кількома хвилинами раніше, з гамірними солдатами. Ні, співвітчизники зустріли її тепло, охоче ставали довкола, як наказав фотограф. Навіть, як перед тим німці, просили автографи. Сьогодні їм це було дозволено. Сьогодні вони, ніби вперше за довгий час, почули голос рідного дому. Але саме це й було страшним — бачити дім у декораціях. Обман, лицедійство завжди простіші за правду. Вони вдавали, що не помічають, як вона зухвало виспівує чуже, жахливе саме в цю мить: «Ei bloß wegen dem Schingderassa, Bumderassa, Schingdara!»[3]

На землі з обох боків від неї поставили найвищих. Решту — довкола.
Піаніст завжди був найвищим. Вище за нього вона нікого не знала.

Лисиця всміхалася, дивлячись в об'єктив камери. І майже не дихала, ніби раптом забувши, як це робити.

Вона вже давно перестала згадувати, коли саме покохала його. Просто все своє життя вона дихала, співала й кохала Піаніста. Що б не відбувалося в її житті, хто б не проходив крізь нього, ці три речі залишалися незмінними.