Марина Світла - Про Лисицю, Марина Світла

Їх завжди було двоє. Співачка та її акомпаніатор. Вона - надто яскрава, щоби не розбивати серця. А він - надто мовчазний, щоби сказати їй про своє кохання. Її пам'ятали всі, та не знав ніхто, окрім нього. Його ж ніхто не пам'ятав , та для неї він став приводом жити далі. Жити знову. Жити після війни.

Три новели про Лисицю

Три новели про Лисицю

 

1. Піаніст і Лисиця

Кафе «Ледачий єнот», якого сьогодні, звісно, на Монмартрі не знайдеш, на його місці вже дуже давно розташоване... інше кафе з іншою назвою, носило таке ймення не випадково. На великій майже на півстіни вивісці красувався яскравий товстючий єнот із млосним поглядом чорних оченят – він важно розвалився під деревом і задумливо дивився в небо.

На вулиці, за столиком біля тієї самої стіни, не менш поважно влаштувавшись, сидів Піаніст.

Імені його тепер ніхто не пам'ятає, тому і називати його нема чого.

Піаніст в світлому лляному костюмі, що відтіняв його синяво-чорне волосся, був, ймовірно, високим, оскільки коліна його насилу розміщувались під низьким столиком. І, безсумнівно, занадто гарним як то для француза. Безумовно, намішано було або італійської, або іспанської крові.

Він викурював другу вже цигарку, струшував попіл в попільничку і чим далі, тим більш сердився. Іноді виймав з кишені годинника, дивився на нього, дратуючись раз-у-раз сильніше, а потім ховав назад. Але дивна річ – все це не заважало йому виглядати розслабленим... і важним, як той валяка-єнот на вивісці.

Коли в черговий раз він відірвав погляд від циферблата, стрілки на якому, здавалося, мчали з подвоєною швидкістю, то побачив навпроти себе нарешті співачку, що покликала його сюди. Не відчуваючи жодних докорів сумління, що запізнилася і змусила його чекати, вона протягнула руку в довгій цинамоновій пальчатці і, повільно промовляючи слова, попросила своїм добре поставленим голосом:

- Дай-но мені цигарку.

В обличчі її, на яке тепер набігала тінь від гарненького слауча з італійської соломки, легко вгадувалися фамільні риси, що були притаманні багатьом поколінням її аристократичних предків: витягнутий до скронь розріз очей зеленуватого відтінку і тонкий, дещо кирпатий ніс, який анітрохи її не псував. Впертістю вона пішла в батька, а зухвалістю в матір. Тож, можливо, саме тому в співаччині вельми молоді роки ім'я її було вже занадто відомим, щоб його називати.

Він слухняно витяг з кишені піджака пачку і простягнув їй. А коли їхні пальці зустрілися, лише невдоволено промовив:

- Скільки я тобі казав, що голос краще від паління не стає, Лисице?

Він кликав її Лисицею майже від самого початку. Це прізвисько їй пасувало краще за будь-яке інше.

Вона клацнула запальничкою, глибоко затягнулася, і лише в тому, як різко видихнула дим, стало помітним її роздратування.

- Лячно зостатися без роботи? – запитала Лисиця сердито, легко відкинувшись на спинку стільця, від чого тінь на обличчі стала густішою.

- Аж ніяк, - він сховав цигарки назад, у кишеню, і так само відкинувся. – У найгіршому випадку даватиму приватні уроки. Але, гадаю, так далеко не зайде. Пристойні акомпаніатори на дорозі не валяються. Питання: як голос куди подінеться, з чим зостанешся ти? 

Вона тривалий час не відповідала. Покво́ло курила та прискіпливо розглядала єнота, який розвалився під намальованим деревом. І як це вона раніше не помічала його... недбальства? Зайвого кроку не зробить...

- Тобі не доведеться довго чекати відповіді на своє питання, - промовила Лисиця до єнота. Погасила в попільничці недопалок з відбитком яскравої помади невизначеного кольору. Стягнула пальчатку. І помахала перед носом Піаніста довгими тонкими пальцями з дорогим манікюром. На безіменному красувався перстень зі смарагдом.

Він перехопив її зап’ясток і довгим задумливим поглядом вдивився в каблучку. Смарагд був величезним майже до неподобства. І як тільки пальчатку натягнула? На обличчі Піаніста нічого не здригнулося. Навпаки, здається, він навіть розвеселився. Потім мляво перевернув її долоню, легітно, зовсім невагомо поцілував туди, де перетинаються лінії любові та долі, а після відпустив.

- Все-таки фортеця не витримала облоги та впала? – байдужо запитав він.

- Ще не знаю, - без зусиль розсміялася вона і тепер сама дивилась на камінь, що виблискував в сонячних променях. – Він каже, що не має наміру довше чекати, вимагає негайної відповіді. Але ти ж повинен розуміти, що я буду останньої дурепою, якщо не скористаюся цією можливістю.

- У будь-якому разі, з твого боку це буде надзвичайно необачно, - стримано погодився Піаніст. – Співатимеш віднині виключно для втіхи його титулованих друзів. І вряди-годи сядеш за рояль – хоч ноти згадаєш. Або він придбає тобі нового акомпаніатора?

- Якого біса ти весь час ховаєш цигарки? – Лисиця знову вдягла пальчатку і, спершись на стіл, не кліпаючи, зазирнула йому прямо у вічі. – Так, він купить мені нового акомпаніатора, і, може, навіть не одного. Так, я співатиму його численним титулованим друзям. І так, мені доведеться покинути сцену.

Якби хоч одна жива душа допомогла їй зрозуміти, кому вона зараз все це пояснювала: Піаністові, собі або клятому єноту, що безсоромно підслуховував їхню розмову!

Він же нахилився, обпершись одним ліктем об стільницю і, трохи звузивши свої світлі очі, промовив так, ніби втовкмачує нерозумній школярці:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍