Марина Світла - Про Лисицю, Марина Світла

- З твого дозволу, по черзі. Цигарки тобі вистачить однієї. Це по-перше. По-друге, погодься, тобі плювати на акомпаніаторів, на його титулованих друзів і на нього самого, якщо таке сімейне щастя вартуватиме сцени. Інакше ти б так довго не вагалась. По-третє, думка, що вже завтра, якщо забажаєш, не доведеться ні від кого залежати в цьому житті, б’є тобі в голову, мов шампанське. І переважує всі інші доводи. До того ж він гарний. І він тебе любить. І по-четверте – ти обідати збираєшся? Що тобі замовити?

Вона посміхнулася. Її завжди бавив його менторський тон, який він часом дозволяв собі з нею. Покликала офіціянта, попросила збігати в тютюнову крамничку. І мрійливо промуркотіла:

- Він гарний, і він мене любить. І якщо ти все про мене знаєш, навіщо ж питаєш, що я буду?

- Добре, - засміявся Піаніст. – Тоді спробуймо визначитись: ми сьогодні худнемо, або не все настільки погано? Даруй, люба, але цього я так и не навчився визначати на око.

- Ми? – підхопила Лисиця його сміх. – Маю сумнів, що ти довго протримаєшся на самому латуці.

- Чорт забирай! – Піаніст закрив обличчя долонею і, підглядаючи за нею з-під пальців, промовив: - Тільки не латук, мила моя. Цього жоден чоловік не витримає, - прибрав долоню, підперши нею підборіддя, і довгим утомленим поглядом став вивчати її риси, приховані слаучем. – Пропоную відзначити твої заручини смаженим м’ясом і добрим вином? Чомусь здається мені, він не надто схвалює твоїх безрідних і тепер уже майже безробітних друзів?

- Ти ж сам казав, що пристойні акомпаніатори на кожному розі не стоять. А я дам тобі рекомендації, не переймайся. Зателефоную деяким знайомим ... - вона замовкла на мить і продовжила про інше: - Я б з величезним задоволенням з'їла велику порцію картоплі.

Підійшов офіціант, вона квапливо відкрила пачку, закурила. І раптом підняла голову. Сонце освітило бліде обличчя, високе чоло, блискучі очі в обрамленні густих темних вій. А помада на її вустах виявилася яскраво-карміновою.

- Безрідність – не біда. Неважко її виправити. Серед твоїх шанувальниць є ті, хто вважав би за благословення небесне поділитися своєю родовитістю.

- Хто за чим ганяється, Лисице, - спохмурнів Піаніст і замовив все ж картоплю. І м’ясо. І вино.

Чесно кажучи, вона цілком мала рацію. Скільки вони були знайомі? Років п'ять? Знали один про одного все, але в життя один до одного не лізли. Він спостерігав за її романами. Вона – за його. Обидва бавилися. У жодного не складалося.

- То що? Сконали наші дні? – запитав Піаніст трохи пізніше. Дивовижним те було літо. І дивним був його скін. І справді, сконання тепер бачилося в усьому. І від цього щось неможливе, важке заважало дихати.

- А якщо я попрошу його купити мені тебе?

- Нерозумно.

- Чому ж? Роботи в тебе стане менше, а платня зросте, - розсміялася вона. – Невже погано?

Оскільки все закінчується, то чом би не повеселитися наостанок? І Лисиця все робила сьогодні надміру: курила, пила, жартувала. Він дивився на неї і розумів, навіщо вона курить, п'є і жартує. Це було жахливо. Ще гірше – він знав, що такою її й запам'ятає, такою вона відіб’ється в ньому. Яке щастя, що будуть ще й інші спогади!

- Не погано. Нерозумно, - м'яко відповів Піаніст.

- Ну що ж, якщо ні ... - вона різко відсунула стілець, рвучко підхопилася, видихнула: - Це на краще. Щоб почати нове, потрібно позбутися старого, - і кинула вже спокійно: - Я відлучуся ненадовго.

Вона залишила його на самоті, і він кілька хвилин дивився на зачинені двері в кафе. Він страшенно не любив цих задушливих приміщень. І влітку завжди залишався на вулиці. Власне, влітку і в квартирі знаходитися не міг з тієї ж причини. Якщо не було роботи, то днями блукав містом. І в думках його починала лунати музика. Він був дуже хорошим акомпаніатором і нікчемним композитором. Так вже склалося.

Стиснув в руці серветку і коротко посміхнувся. Вийняв з кишені олівець і, розправивши серветку на стільниці, швидко накреслив нотний стан. Всього-то один приспів. І все. Якщо вона захоче, вона зрозуміє. Губи його повільно ворушилися, немов він промовляв текст. Дурненької пісеньки, яка кілька років була в їхньому репертуарі. Але це була зовсім не їхня пісня.

Un regard, un sourire et c'est tout

Et depuis je ne pense qu'à vous[1]

Він закохався в Лисицю з першого погляду багато років тому, ледь зустрів у кабаре, де працював, і куди вона прийшла співати. Він тоді жив чудернацьким гучним життям, в якому зовсім не було місця коханню. Вона ж була сповнена поезії, відданості мистецтву і ніжної дружби до великої людині, що обіцяла зробити з неї справжню співачку. Мабуть, те, що справжню співачку з неї зробив Піаніст, було відомо тільки їм двом. Як і те, що справжнім музикантом він став завдяки їй. Потім була нескінченна низка гучних романів – в обох. Йому так і не дістало сміливості сказати їй... Так, він був таким – слабким в цьому, єдиному. Тому що вона завжди була сильна – і завжди не сама, проте самотня. Все, що вони дозволили один одному – ось таку дружбу, незвичну, болісну. Без якої просто не існували б, воліючи до самознищення. І, напевно, саме через це вони одвічно сердилися один на одного.