Марина Світла - Про Лисицю, Марина Світла

Піаніст, відтворивши нотні знаки на серветці, швидко сховав її в сумочку Лисиці. І, наче нічого не було, дістав цигарки і знову закурив, чекаючи на неї. Довго чекаючи.

Коли ж вона, нарешті, повернулася, обличчя її було спокійним, лише очі блищали трохи сильніше. Але це, ймовірно, від сонця. Не сідаючи до столу, Лисиця дістала кілька банкнот, голосно клацнула витонченим замком сумочки і посміхнулася так, як завжди посміхалася публіці – широко і байдуже.

- Мені вже час!

- Щасти тобі, - спокійно сказав Піаніст, - не пали багато. Коли ти його врешті-решт залишиш, голосу вже не повернеш.

- Коли я його врешті-решт залишу, вже нічого не повернеш, - легко відгукнулася вона і, махнувши на прощання рукою, непоспішливо рушила уздовж хідника, з насолодою ловлячи на собі погляди перехожих – від захоплених до засуджуючих.

Піаніст залишився сидіти на місці, чітко усвідомлюючи, що в світі нічого не змінилося, але в той самий час зруйновано все. Він спокійно продовжував обід з відчуттям того, що ніколи вже нічого не буде, а те, що відбувається – всього лише міраж, примара у жахливій дійсності. Повз бігав хлопчина з газетами і щось оглушливо верещав. Щось, звичайно, дуже важливе, дуже серйозне. Піаніст підкликав його, взяв часопис і розплатився. Титул ряснів розсипом бентежливих новин. З Парижу на повен хід евакуювали дітей. Спроби Даладьє і Чемберлена вступити в перемовини з Гітлером закінчилися невдачею. Таке ось було дивовижне літо, яке тепер уже майже зовсім закінчилося. Все закінчилося.

2. На згадку

Найгірше – це мухи. І спека. І невловимий сморід, що інколи більше, інколи менше відчувається у повітрі. Проте ніколи не розвіюється остаточно. Як будь-яка тюрма, а це була перш за все в'язниця, бодай як не назви, запах шталаг мав украй своєрідний. Генерал давно навчився уловлювати відтінки подібних запахів. Цей був ще не найгіршим, але спертим, затісним, важким, сухим, що викликало напади кашлю.

Він стояв, обмахуючись носовичком, біля вікна і зосереджено вдивлявся в дорогу. Її було видно з пагорба, на якому стояв будиночок. Вона тягнулася за воротами далеко-далеко, а потім зникала в лісах. Генерал поглядав на годинник, раз-по-раз смикав форму. То знімав, то вдягав берґмютце, поки, нарешті, ще здалеку не помітив автівку, що мчала сюди, в сморідний загумінок. Він точно знав, що то за автомобіль. Сам відправив його ще вранці на аеродром за французькою співачкою.

Тому тепер в черговий раз водрузив на голову кашкет, сховав носовичок у кишеню і швидко покинув будиночок, прямуючи до воріт.

Лисиця випурхнула з автомобілю, легка, усміхнена, свіжа. Ніби й не промордувалася кілька годин у літаку і в задушливому салоні на курній дорозі. І вся вона була сонячна – в модній сукні канаркового кольору, в шовковому бес-беновому капелюшку, з-під якого спускалися вздовж спини завиті локони з відтінком червоного золота.

- Вперше бачу такого молодого групенфюрера! – виблискуючи сліпучою, п’янкою посмішкою зацокотіла вона і простягнула руку. – Навіть подумати не могла, що таке можливо.

З тої хвилини Генерал належав Лисиці. Повністю, безроздільно, кожним подихом сморідного повітря, кожним клаптиком сухорлявого тіла. Один рух її усміхнених вуст, кілька тихих, мов метелики, слів. Генерал ступив до неї, взяв простягнуту руку, зовсім не по-солдатському, дуже галантно поцілував долоню в ажурній пальчатці і сказав французькою:

- Трапляється. Власне, в житті багато дивного. Радий вітати вас, мадемуазель. Як дорога? Втомилися?

- Ах, що ви! Нітрохи, - дещо театрально зніяковіла вона. – Я не думала про дорогу. Я думала про концерт: чи сподобається вам.

- О, знайшли, про що турбуватися, - відмахнувся Генерал. – Якщо бажаєте вмитися після подорожі або перевдягнутися, мій будинок у вашому розпорядженні. Там для вас вже підготували кімнату. Можете використовувати її як гримерну. Акомпаніатору, щоправда, доведеться потіснитися – його прихистить мій ад'ютант.

- Йому не звикати, - розсміялася Лисиця. І ті, хто здавна були знайомі за нею, почули б в переливах сміху роздратування. Акомпаніатори – постійна її турбота. Цей сердив однією своєю присутністю і сильніше за всіх інших.

Через півгодини в концертній сукні і з нехитрою зачіскою на голові вона стояла на сцені, нашвидку збитій з грубих дощок неподалік від бараків. Полоненим теж дозволили послухати. Але її це не хвилювало. Найважливішим було заспівати для офіцерів.

Вона знайшла серед глядачів Генерала, посміхнулася тільки йому одному, щось прошепотіла своєму музиканту та почала концерт. Мажорні пісеньки, нечасті жарти, декілька танців. Програма її виступів майже не змінювалася, було досить того, що змінювалися шталаги.

Генерал, що сидів біля самої сцени, весь концерт спостерігав з ледачою усмішкою, яку він цілком міг собі дозволити – захват тут негожий. Він був занадто серйозним, щоб захоплюватися співачкою так, як інші. Аплодував, коли це здавалося доречним. Виглядав стриманим. Але разом з тим холоднуваті сірі очі його іноді спалахували – він немов прямо там, на сцені, роздягав вродливу французьку співачку. Вона була не бордельним дівчиськом, навіть якщо бордель носить ймення «Салон Кітті», вона була Леонтін Масан, без нальоту розпусності, затасканості або вульгарності, але неймовірно легка, вишукана. Срібляста сукня ладно сиділа на витонченій фігурці, відблискуючи на сонці. Генерал дуже добре розумів різницю між повією і цією жінкою. Цю жінку він хотів. І одночасно сам – належав їй.