Марина Світла - Про Лисицю, Марина Світла

Іноді вона мріяла про те, щоб і він кохав її. Щоб зупинив, утримав. Або хоча б дозволив бути поруч. Але він завжди її відпускав. А вона йшла, не наполягаючи. І одного разу перестала мріяти. Продовжуючи дихати, співати й кохати Піаніста.

- Тобі треба менше курити, Лисице. Ти двічі ледь не зірвалася. Двічі, - його сердитий голос прозвучав ледь чутно біля її вуха. Здавалося, він навіть не розтуляв рота. Вираз обличчя при цьому залишався байдужим, ніби вся та лють, що вирувала там, біля огорожі, їй лише здалася.

Фотограф щось весело крикнув, офіцери почали відводити полонених, а Лисиця продовжувала сидіти на сцені, нарешті дихаючи на повні груди.

- А зі мною сфотографуєтесь? Тільки вдвох, - долинуло до неї серед хаотичного вихору звуків, що зливалися в єдину стіну, гучну й непереборну в її голові.

Поруч стояв Генерал, невимушено схрестивши руки на грудях, і уважно розглядав її бліде обличчя.

- Звісно, mon général! – Лисиця засяяла найчарівнішою усмішкою, немов затьмарюючи сонце. – Сподіваюся отримати фото натомість.

Вони фотографувалися. Потім вечеряли. Слухали якісь пісеньки – він завів патефон. Пили багато вина – аж до легкого запаморочення. Потім побажали один одному доброї ночі та йшли спати – було вже пізно. Коли в будиночку стало зовсім тихо і темно, вона почула стукіт у двері своєї кімнати.

Лисиця знала, що так буде. Знала, що відчинить ті двері. Знала, що потім, у години, що перетворюються для неї на вічність, найбільше у світі боятиметься, що війна ніколи не закінчиться. І до кінця своїх днів їй доведеться їздити по шталагах, співати та танцювати, сміятися та вечеряти з офіцерами, бачити очі людей за дротом. І знала, що після всього вона дістане свою фляжку з коньяком, без якої ніколи не їздила, щоб провалитися в забуття хоча б на кілька хвилин.

Вранці на неї чекали фотографії, люб'язно вручені фотографом. Прощальна посмішка Генерала. І автомобіль, який відвіз її з табору.

За два місяці вона у відповідь на своє прохання отримає дозвіл знову відвідати цей же шталаг. І привезе із собою кілька десятків фальшивих посвідчень для тих, з ким вона фотографувалася минулого разу, щоб після концерту роздати їх полоненим. Одне посвідчення виявиться зайвим. Піаніста у таборі вже не буде. Він втече за кілька днів після концерту Лисиці.

3. Потяг Париж-Брест

- Здрастуй, Лисице!

Ні, їй не здалося.

Повернувши голову, вона побачила Піаніста. Не так вже й давно вони не стрічалися, щоби не впізнати його. І все ж таки надто давно. Він, здається, змінився. Проте й досі залишався таким саме привабливим, як раніше. Тепер це була стримана краса зрілого чоловіка, яку або не можна не помітити, або безглуздо не помічати. Риси його обличчя втратили парубоцьку м’якість, натомість набули чіткості й твердих ліній. Чоло перетинали неглибокі зморшки, скронь торкнулася сивина. І лише очі лишилися колишніми – виразними, живими, з гостим поглядом, що проникає туди, куди й сама Лисиця не наважилася б зазирнути.

- Здрастуй, - тихо відповіла вона.

Він спокійно повісив пальто на вішак. Спокійно поставив валізу біля диванчика. Спокійно сів, закинувши ногу на ногу – точнісінько як той самий ледачий єнот під своїм деревом шість років тому на Монмартрі. І так само незбагненно спокійно, що не було йому притаманно, тихо спитав:

- У Брест? До батька? Живий він іще?

Вона кивнула.

- А ти? – Лисиця й сама не знала, про що саме питає. І зовсім не хотіла чути відповідей.

- І я живий, як бачиш, - чи то жартома, чи то всерйоз відповів він. – У мене контракт з Оперним театром у Ренні. Два роки гратиму в оркестровій ямі. Добре хоч не в борговій.

Лисиця всміхнулася – так, як колись усміхалася тим, хто дарував їй квіти.

- До уроків ще не дійшло?

- Поки що оминуло. Має ж у житті бути хоч якась справедливість.

Лисиця вже не засліплювала своєю яскравістю. Потьмяніла, ніби на сонці вигоріла. Ні, не постаріла. Просто змінилася. Не втратила вроди – стала ще вродливішою. Але вже не засліплювала. Він пам’ятав її під час зустрічі шість років тому. Цю зустріч він згадував часто. І саме її вважав останньою, намагаючись витіснити з пам’яті той день у шталазі, коли жінка в блискучій концертній сукні фотографувалася із військовополоненими. Не було того дня. Наснилося. Пам’ятав солом’яний слауч, золотисті локони на плечах, цинамонові пальчатки. Вуста в насиченій карміновій помаді, яку вона дозволяла собі лише у виняткові дні – коли хотіла вражати. Ця Лисиця в купе навпроти нього і та Лисиця з «Ледачого єнота» – здавалися різними лисицями.

- А ти, гадаю, вирішила влаштувати собі канікули?

- Канікули? – наче не зрозумівши, перепитала вона, і раптом, відвернувшись до вікна, тихо додала: - А-а-а… Ні. Я більше не виступаю.

- Он як? – він зацікавлено поглянув на її витончений профіль, наче бачив його вперше. – Отже все ж заміж вийшла?