Марина Світла - Про Лисицю, Марина Світла

- Ні.

- Тоді це ненадовго, - змахнув він рукою і ліниво всміхнувся. – За пару місяців ти знову відчуєш нестримну тягу до сцени. Ти не вмієш інакше жити. Ніколи не вміла.

Лисиця кинула на нього швидкий погляд, ледь помітно сіпнулася від його усмішки. І кволо всміхнулася думці про те, що тепер він знає про неї далеко не все.

- Я вчуся. Іноді здається, що в мене починає виходити.

- І ти стаєш від цього щасливішою?

- Так. Мені не доводиться робити те, що викликає в мене відразу.

Піаніст нічого не відповів. І одвів погляд. Чомусь у цю мить він раптом зрозумів: відраза – саме те, що найбільше лякало його в собі, коли думав про Лисицю. Те, що собі забороняв. Те, заради чого намагався забути її голос, який бравурно виводив німецьку пісеньку для вояків. Він ніколи раніше над цим не замислювався.

Тепер вона сама вимовила слово, яке все розставило по своїх місцях.

Тепер клубок почав намотуватись. Він утік із полону. Якимось дивом, переховуючись у випадкових людей та попутників, що допомогли йому справити нові документи на чуже ім’я, дістався півдня. Там приєднався до макі́. І залишався серед них аж до сорок четвертого, до самої висадки союзницьких військ. Потім опинився в лавах нової французької армії. Коли війна закінчилася, для нього мир так і не настав. Єдине, що й досі тримало його на цьому світі, – музика. Лише нею він і жив.

- Шкода, що я поганий композитор, - раптом мовив Піаніст. – Я так багато міг би розповісти.

- Пробач, не можу тобі поспівчувати. Віднедавна я надаю перевагу тиші.

Лисиця різко підвелася й вийшла в коридор. Пояснювати йому, що вона зненавиділа музику, було б нестерпно. Розповідати, як невдовзі після звільнення знічев’я зрозуміла, що більше не може співати, що навіть звук власного голосу викликає огиду, – не було ані сил, ані бажання. Нині, з часом, усе стало неважливим. Цим і жила щодень.

Піаніст, дивлячись на зачинені дверцята купе, втомлено опустив руку в кишеню й витягнув цигарки. Чудно, але він зовсім не здивувався їхній зустрічі, якої ніхто ніколи не міг би передбачити. Життя складалося таким чином, що вони все одно раз у раз мали зустрічатися. У певному сенсі Лисиця була його долею. Най не так, як колись жадалося. Най навіть і зараз він усе ще її кохав. Безмисним, химерним коханням. Сьогодні це кохання вже межує з байдужістю. Воно не піддається жодним доводам розуму. Воно не має жодного значення у житті. Воно тягне за собою лише неочікувані спіткання. У потягах, у таборах для військовополонених, на сцені. Щоправда, сцена вже більше не могла бути місцем їхніх спіткань.

Він знову запорпався по кишенях у пошуках сірників. Ані в піджаку, ані в штанях їх не знайшов. Устав, понишпорив у пальті, що висіло на вішаку. Теж порожньо. Роздратовано гепнувся назад, на свій диванчик.

- Казна-що! – вирвалося в нього.

А потім, совісті не питаючись, рішуче вліз у її сумочку, що була кинутою на диванчику. Лисиця завжди носила з собою запальничку. Завжди. Гарну, золотисту, з кольоровою емаллю у вигляді дивоглядного птаха. Вона ніколи з нею не розлучалася. І Піаністові іноді здавалося, що вона й курить лише з двох причин: аби хизуватися цією запальничкою й аби доводити його до сказу. Серед якихось гребінців, шпильок, косметичок і всіляких дрібничок він натрапив на невеличкий шкіряний кисет. Відкрив його. Але замість цигарок чи запальнички побачив всередині лише чиїсь документи. Не розуміючи для чого, сунувсь і в них. І відчув, як вогняна куля у грудях не дає дихати. Така сама куля палахкотіла в ньому лише раз – у той день, коли він слухав крізь колючий дріт з боку бараків відому французьку співачку, що приїхала співати для німецьких солдатів у шталазі.

А тут всього лише папірець. Не більше.

На ім’я якогось-там Франсуа Діздьє.

Франсуа Діздьє, народжений 1911 року, дивився з фотографії очима Піаніста.

А Піаніст дивився на нього. І майже втрачав розум.

Клубок всередині зайнявся, вибухнув – і згас.

Усе на світі стало на свої місця.

Він поспіхом заховав посвідчення назад у кисет. Кисет – у сумку. Сумку – на диванчик Лисиці. Цигарету повернув до решти – на наступний раз.

Вона довго блукала коридором вагона – спершу в один бік, потім у інший. Після зупинилася біля вікна і дивилася у темну порожнечу ночі, намагаючись не помічати свого відображення у склі. Вона не хотіла повертатися. Але вона повернулася.

Світло було вимкнене, лише нічник мляво освітлював купе і Піаніста, що мирно спав на своїй койці. Лисиця нишком прослизнула під власну ковдру і втомлено прикрила очі, намагаючись вгамувати думки.

Вона думала про те, що зовсім не бажала цієї зустрічі, навіть сподівалася, що її ніколи не станеться. Заздрила йому – тому, що він ще може будувати плани, вести розмови про музику. Боялася заснути, щоб не пропустити Ренн. І сама не розуміла, нащо їй це. Тоді закликала сон, аби не чути, щоби прокинутися вранці, коли його вже не буде.

Здається, вона все ж таки задрімала. Бо їй точно снилося море. Воно наповнювало тишу, якої вона шукала, ледь чутним шурхотом. І врешті зрозуміла, що це не море. Це – Піаніст. Отже, невдовзі Ренн. Невдовзі він зійде, і більше нічого не залишиться. Але вона продовжувала лежати, загорнувшись у ковдру, тримаючи дихання рівним та стримуючи крик, що рвався з грудей.