Teremok - Запальничка, Teremok

“Кохання,мовчанням не тримається.
А втрачається — саме ним.”

***

На вулиці вже почало світати. Сонце ще не сходило, але ніч потроху танула — як тінь, яку вже не може тримати темрява. Повітря набуло того особливого сизого кольору, коли небо ще холодне, але вже прозоре. Птахи ще не співали, але світ ніби затамував подих — щось мало початися, але поки мовчало.

Я заснув близько п’ятої ранку. Закрив очі, а як відкрив — сонце вже повільно кралося підлогою до мого тимчасового ліжка. 8:30.

Не знаю, чи для неї ця година рання, чи пізня, але для мене — дуже рано.
Цікаво, чи вона спала цієї ночі?

З кухні чутно тихий шум. Вона вже не спала. Готувала сніданок.
А значить, я зараз поснідаю — і маю йти.

Не хочеться. Ми ж нічого не вирішили.
А сенс — вирішувати взагалі?

У таких ситуаціях найважче не те, що не домовилися, а що ніби й не мали права домовлятися. Занадто пізно, занадто зламано. І все ж таки... Часто ми тримаємо слова в собі, бо боїмося зробити гірше. Але мовчання — це теж дія. Воно, як голка, яка не лікує, а просто не дратує — доки не стане запізно. Ми уникаємо правди, щоби не втратити, але саме так і втрачаємо. Мабуть, треба говорити. Навіть якщо голос тремтить. Навіть якщо боїшся почути відповідь.
Бо час — безжальний. Він не обертається. І якщо вже маєш шанс сказати — кажи. Інакше опинишся як я — на порозі, з валізою не сказаних слів і запізнілим «любив».

Я швидко перевдягнувся в свої речі, вмився. І вже відчував себе зайвим.
Тепер хотілося втекти. Не люблю світанки. Вони некомфортні. Надто правдиві. Лиють світло на все, на що треба і не треба. А ніч... Вона скриває біль, і радість теж, але ти можеш виділити саме те що треба.

Двері кухні відчинилися. Вона виглядала спокійною, простою. Такою, як два роки тому.
До речі, це вперше я в неї ночував. І, мабуть, востаннє.

Ми пішли снідати. Її чорний терпкий чай, моя кава з молоком і солодкі млинці.
– Як спалося? — почала вона.
– Мало, але міцно, — я сьорбнув кави. — А тобі?
– Так само.

Я глянув на годинник. П’ять хвилин тому поїхав мій автобус. Наступний — через годину.
Але я збрехав:
– За 15 хвилин мій автобус. Дякую, що прихистила, що нагодувала. Буду збиратися.
– На здоров’я. Мені це не склало проблеми. Рада, що тобі сподобалося.

Я усміхнувся. Подивився на неї — вона виглядала живішою, ніж учора.
І вона дивилася на мене. Ледь усміхалася. Напевне, теж не спала.

– Давай, щоб уже поставити крапку в наших з тобою ситуаціях, скажи… ким ми залишаємося? — запитала вона.
– Я не знаю... До цієї зустрічі я тебе ненавидів, якщо чесно.

Вона хіхікнула. Я продовжив:
– Але бачу, що ти і далі так тепло мене приймаєш... Я ж цього не заслуговую.

Вона не відвела погляду.
– То ти не хочеш повертати спілкування? Я пропоную залишитися в статусі “знайомі”. Не друзі, не вороги. Просто... знайомі.
– Напевне, так.

Мій час підходив. Вона мене провела до двору. Ми навіть обійнялися на прощання.
Я подумав, що навряд чи ще раз така зустріч відбудеться.
Тому треба з цього моменту взяти все.

– Кріс, — я глибоко вдихнув, — якщо чесно… тоді, крім теплих дружніх стосунків… я, напевне, любив тебе.

Вона тепло усміхнулася, обняла ще раз, заглянула в очі:
– Я тебе теж.
Хитро усміхнулася.
– Бувай. Може, колись ще побачимось.

І пішла назад до квартири.

Що?..

***

Я стояв на зупинці, дивився в порожню дорогу, і світ здавався раптово надто тихим. У вухах лунала її фраза — та сама, ніби між іншим: «Я тебе теж».

І мене не вдарило саме зізнання. Вдарило те, що воно вже нічого не змінює.
Якби я почув це тоді, два роки тому — можливо, залишився б. Можливо, ми б мали спільні ранки, не оцю одну ніч, а щоденні.
Але замість того — мовчання.
Спочатку я гордо не писав. Вона — принципово не дзвонила.
А потім обидвоє вирішили, що все, кінець. Просто не сказали цього вголос.

І знаєш, яка іронія? Любов була. Є, чорт забирай. Може, навіть буде ще трохи — після, коли я вже поїду. Але вона загорнута в плівку образ і несказаного, ніби ми обоє боялися її доторкнутися, аби не зламати. А в результаті зламали ми самих себе.

Ми не програли сварку. Ми програли шанс. І вже не буде ще одного.
Станеться, що ми обоє ще колись згадаємо це. Може, через роки. Може, хтось інший доторкнеться до нас так, як ми одне до одного — але не так глибоко.
Бо перше справжнє почуття — воно не повторюється. Його або проживаєш, або втрачаєш.

Тепер я знаю, що не буває ідеального моменту, щоб сказати: я тебе люблю.
Але буває момент, коли вже пізно. Оце він.

Якщо хтось із вас колись буде стояти там, де я стою зараз — не мовчіть. Не надійтеся, що хтось здогадається. Не бійтесь виглядати дурним. Бо ще дурніше — роками шкодувати, що не зробив.

Я подивився на годинник. До автобуса залишалося 10 хвилин.
Витягнув сигарету. Почав шукати запальничку.
Не знайшов. Точно... Я ж залишив її в неї.

Усміхнувся сам до себе.
А потім — вперше за довгий час — стало порожньо.

Не сумно.
Не боляче.
Просто порожньо.

💔

Кінець