Teremok - Запальничка, Teremok

2. Какао із згущьонкою

***

Вони мовчки зайшли до неї в квартиру. Простора, охайна, без зайвих деталей, але з тими дрібницями, що дмдають затишку: складені пледи, книжка обличчям донизу на столику, світилася лампа з теплим жовтим світлом у кутку, і запах кориці з чимось молочним у повітрі. Затишно. І від того якось... боляче.

Вона розстелила диван, швидко, ніби чекала мене. Провела коротку екскурсію: де рушник, де туалет, куди можна поставити взуття. Знайшла в себе футболку для мене, та новенькі рожеві носки. Я подякував, взяв це все. Вона кивнула у відповідь, і сказала:

— Я буду на кухні. Після душу приходь.

Я прийняв душ. Гаряча вода стікала по спині, змиваючи липкість дня, пил дороги, непотрібні розмови. Але ніч змивати не хотілася. Вона ще не закінчується, ще не пропитала мене своїм запахом.Я витерся рушником, одягнув чисту футболку, вдихнув запах її прального порошку. Вийшов у кухню.

На столі — розігріта страва, схожа на пасту з куркою. Майже як вдома, хоча вже й не вдома. Вона стояла біля плити, не обертаючись:

— Що пити будеш?

— А що є?

— Чай чорний, зелений, трав'яний. Капучино, розчинна кава і мелена. І какао.

Вона трохи зам’ялася.

— І з згущонкою.

Я посміхнувся. Ледь.

— Какао. З згущонкою.

Вона мовчки почала варити.

Якби не вона, я б не знав про існування цього напою, який став ніби нашим... символом? Рецепт я пам'ятаю на пам'ять: для нас двх вона сипала 4 столові ложки какао у велику посудину, тому щм потім воно любило вибігати, одну ложку цукру, тоді вже заливала водою - дві склянки, добре перемішувала вінчиком. Але саме водою. З молоком воно не таке смачне. Я пробував. Далі доводила до кипіння і тоді щедро заливала згущеним молоком. Ще хвилинка і воно готове.

Я почав їсти. Її страви завжди мали той присмак «пам’ятаєш?». Звичайні інгредієнти, але в неї виходило по-особливому.

Дім наповнився тимм самим запахом із минулого. Серце затріпотіло. Перед мене з'явилася чашка цього п'янкого серцу напитку. І собі налила. Не їла. Мовчки взяла в руки телефон. Скролила щось, не глядячи.

Їли в тиші. І я уже не витримував та він наважився розрушити цю важкість:

— Для чого ти це робиш?

Вона підвела очі.

— Що саме?

— Ці... поблажки. Це все. Я ж…

Я не договорив. Вона глянула на мене, наче оцінювала: чи варто відповідати чесно, чи просто знизати плечима. Але все ж заговорила. Її монолог був спокійним. Можливо, навіть занадто:

— Я не маю на тебе обіди... Хоч ти і зробив боляче, але я це все переосмислила, зробила висновки, переросла та прийняла це як урок. Ти був важливою частиною того періоду. Мені з тобою було комфортно, цікаво, ти завжди щмсь розказував нове. Ніколи не залишав мене  біді, підтримував... — Вона не хвилювалася, не сльозилися очі, але і  не було байдуже, вона просто казала факт. — З тобою пізнавала нове, закривала гештальти. То чому я маю на тебе бути зла?

Я слухав.

Не перебивав. Не кліпав. Просто слухав. І не знав, що відповісти. Кожне її слово зсередини затирало те, що я роками намагався ігнорувати.

Вона взяла тарілки, пішла до мийки. Мила мовчки.

Хотів заговорити, але не знав, з чого почати. Слова, кудись пропали, не підібрати тих, що не поранять ще більше. Вона ніби натякала — своєю відкритістю, своєю мовчанкою, поглядом через плече. І в кінці — тим, як подивилась на мене, перш ніж піти. Очі втомлені, але відкриті. Очі людини, яка готова почути, якщо ти нарешті наважишся говорити.

А я.. просто схилив голову. Дурак...

Світло у вітальні згасло. Двері в її кімнату зачинились.

Я трохи посидів, загасив світло в кухні, квартира поринула в темряву, тоді вийшов на балкон. Закурив. Ніч у місті була якась густа, тепла, з рідкісними спалахами далеких машин і вікон. Небо затягнуте, без зірок. Він сперся на холодні поручні, вдихнув глибше, і згадав:

"Вона сміялася тоді, тримаючи тільки стаканчик морозива, коли вся начинка впала прямо на асфальт. Сказала: «Значить, не моє». Він тоді не сміявся. Просто купив їй інше."  

А їй тоді треба було моєї посмішки, а не "дорослих" дій

Якось вона сказала: «Я ж не нав'язуюсь, правда? Просто хочеться бути поруч». Він тоді відповів: «Не треба казати такі речі». І вона замовкла надовго.

Згадав, як вона ночами писала повідомлення, а потім видаляла. Одне з них він встиг прочитати: «Я, мабуть, люблю тебе. Але ти не вмієш це приймати». Він тоді просто не відповів. Прочитав — і мовчки вийшов з розмови.

Бо не знав, що сказати. Бо не вмів.

А тепер… вона мовчки годує його какао з згущонкою. Вкотре. І вкотре він не знаходить слів. Бо що сказати людині, яка навчила тебе теплу — а ти втік на холод? Як повернутись, якщо двері не зачинені, але вже і не відчинені навстіж?

Я згасив сигарету. Подивився вниз. П'ятий поверх — гарні види, хододний вітер.

Вона спить напевне. А я досі не можу заснути в цьому місті, де вона навчилась бути без мене, де вона ожила, розправила свої крила.

—  А чи любила вона мене? — запитав себе вголос.

І сам собі не повірив, як захотілося, щоб відповідь була: так.

***

Я не хотів спати. На годиннику доходила друга ночі. Я — в її квартирі. В чужій. І вона чужа.

І чому я такий? Невже так важко було тоді сказати слова любові, а кричати всі образи було так легко? Краще б мовчав тоді.

А де би ми були тепер?

Я й не помітив, як простояв годину на балконі. Змерз. Двері її кімнати відчинилися. Чи то двері ванни? На балкон не чути, він аж у кухні, а кухня — сама крайня кімната.

Блін.

Мене ж немає на ліжку. Подумає, що втік? Краще піти і тихо нирнути під ковдру.

Я вийшов. Вона сиділа на моєму ліжку. І... плакала?

— Крістін? — покликав я.

Вона злякалась. Напевно, дійсно подумала, що мене вже немає в цьому домі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍