Катя Орлова - Боги останньої гори, Катя Орлова

За кілька хвилин вони зрівнялися з тілом, що лежало в траві — й усі завмерли. Це було щось… інше.

Істота була схожою на людину: дві руки, дві ноги, пальці — п’ять на кожній руці, лише занадто тонкі, подовжені, незвичні. Обличчя — бліде, з рожевим відтінком, як у перламутрової мушлі. Воно лежало серед зламаного чагарника, немов впало з великої висоти.

Амару опустився поряд і обережно торкнувся шиї. Серце не билося. Він уже знав: це мертве. Але навіть так — потрясіння не відпускало.

За його наказом мисливці підняли тіло й витягли з-під кущів. Під ним була вигоріла, перетворена на попіл трава.

І лише тоді вони помітили одяг. Він не був схожий ні на одну з відомих їм матерій — не тканина, не шкіра. Щось щільне, важке, сіро-блакитне, обвуглене в кількох місцях, ніби пройшло крізь полум’я. Матерія блищала на сонці, як шкура звіра з іншої, невідомої землі.

— Хто це, шанований? — тихо промовив Ілларі. — Це дух гори? Але… хіба духи можуть померти?

Амару довго мовчав. Він дивився на біле обличчя із заплющеними очима й не відчував там душі. Лише тишу.

— Я не знаю, Ілларі. Це не людина. Але й не звір. Не дух і не демон. Це… хтось. І він мертвий. І, гадаю, його падіння пов’язане зі світлом, яке ми бачили на небі.

Він підвівся. Коліна хруснули, але він не подав виду. Голос став твердішим:

— Сховайте його тіло в тіні. Обережно. Не можна, щоб хтось іще його побачив. Потім вирішимо, що з цим робити. А зараз… ми маємо дістатися до того місця, де підіймається дим.

— Ви думаєте, це був знак? — спитав Ілларі.

— Я в цьому впевнений, — кивнув Амару. — І якщо боги посилають знаки — ми зобов’язані їх розтлумачити.

Він рушив першим, і двоє мисливців насилу підняли тіло, вражені його вагою — воно було вищим і щільнішим за будь-кого з них. Решта прикрили його гілками, сховали під кущами, як могли.

А над вершиною все ще струменів дим — і здавалося, що сама гора кличе.

З наближенням до вершини перед ними відкривались такі картини, що в молодих мисливців починали цокотіти зуби від страху. Здавалося, повітря стало чужим — в’язким і важким, як кошмар. Схил гори був усіяний речами, які ніхто з них не зміг би уявити навіть у найдикіших снах. Земля тут ніби хворіла: трава вигоріла, кущі обвуглені, усе вкрите темними, покрученими уламками — немов сама гора вивергнула нутро якогось невідомого звіра.

Деякі уламки — вигнуті, почорнілі — виблискували на сонці не як метал, а як висохла шкіра демона. Один був настільки гладким, що в ньому відбивалося небо. Побачивши це, один із мисливців відсахнувся, ніби в тім дзеркалі виблискував вхід в інший світ.

Траплялися й інші, ще химерніші знахідки: довгі тонкі штуковини, ніби обвуглені кістки, переламані й місцями скручені, як лозини. Десь серед трави стирчали кільця, схожі на мідних змій, згорнутих у спіраль. Одне з них, здавалося, намагалося обвити кущ, але застрягло — немов змія, втомлена повзати по проклятій землі.

Амару раптово зупинився, затамувавши подих. Його погляд зачепився за предмет біля самої стежки. Це була посудина. На перший погляд — глек, але зроблений він був явно не з глини, не з дерева і не з каменю. Матеріал був чужий, незрозумілий, безіменний.

— Обережно… — прошепотів жрець і простяг до нього руку.

Посудина виявилася напрочуд легкою — майже невагомою, ніби вирізана з пір’я небесного птаха. Але на дотик була твердою, майже кам’яною, й водночас гладенькою, як волога кукурудзяна луска. Амару злегка повернув її — і з отвору тонкою цівкою витекла прозора рідина. Він здригнувся й випустив глек. Той упав на бік, не розбився, і вода продовжувала витікати — на вигляд звичайна.

Атук, поборовши страх, присів поруч і обережно торкнувся калюжі. Нічого не сталося. Тоді він принюхався до пальців.

— Це вода, старійшина. Клянусь. Запах — такий, як у тієї, що стояла біля вогнища після кип’ятіння. Не як джерельна — але все одно вода.

Його погляд був наповнений дивною сумішшю: страху, тремтіння й нестерпного бажання зрозуміти.

На мить Амару здалося, що Атук спробує воду на смак, та той лише знітився і обережно поклав посудину назад на землю.

Жрець мовчки стиснув посох міцніше, оглядаючи навколо: здавалося, сама рука Бога Війни пройшлася по схилу, вириваючи живе і розкидаючи уламки життя. Подив і тривога стискали йому груди. Він не знаходив назв тому, що бачив — і це лякало найбільше.

Загін рушив далі. У розширених зіницях мисливців відбивався чужинський ландшафт. Амару кривився від різкого запаху — не схожого ні на спалене м’ясо, ні на вугілля, ні на дерево. В повітрі витав їдкий дух згарища, але це було не знайоме горіння. Це був інший вогонь. Інакший.

Чим далі, тим більше уламків: одні утворювали химерні нагромадження, інші стирчали поодинці — мов скелет мертвого звіра. Піднявшись на виступ, жрець і мисливці нарешті побачили головне.

В схил гори врізалось щось. Велетенський, видовжений об’єкт, частково зруйнований, але все ще з виразними обрисами. Він димів, і дим його був сизий, щільний, задушливий. Це не був камінь. З боків виступали чіткі, прямі лінії — природа не знала таких кутів. Жрець розумів: такого не буває у світі живого.