Катя Орлова - Боги останньої гори, Катя Орлова

Після аварії міжзоряного корабля троє членів екіпажу опиняються на віддаленій планеті, населення якої перебуває на рівні ранньої цивілізації. Їх сприймають як богів, а технології — як магію. Серед них — Мія, лінгвістка й цілителька, яка намагається зберегти баланс між співчуттям, гуманністю і небезпекою втручання. Усе ускладнюється, коли їхній інженер вирішує залишитися, а місцевий жрець починає розуміти, ким вони є насправді. Це повість про чужину, втрати, вибір і те, як людяність важливіша за божественність

Боги останньої гори

                                                     Боги останньої гори
                                                                              «У масовій свідомості давня історія Південної Америки
                                                                              нерозривно пов’язана з інками, що створили до приходу
                                                                                   іспанців величезну імперію. Та за тисячі років до інків
                                                                                                        свій слід на цьому далекому континенті

                                                                                                                         залишили зовсім інші народи 

                                                                              — набагато розвиненіші у технічному сенсі цивілізації.»
                                                                                                                                              — Андрій Скляров

Небо розривали блискавки й гуркіт грому. Здавалося, самі боги зійшлися у битві на небесах, перетворюючи ніч на тремтливий день. Усе поселення сховалося по хатинах, тремтячи від страху, благаючи богів припинити бурю й обіцяючи щедрі жертви, щойно небо заспокоїться.

По низьких дахах гучно били важкі краплі дощу, перетворюючи землю біля порогів на суцільне болото.

Старший жрець, Амару Юпанкі — літній чоловік, який вже давно носив титул головного — мовчки вдивлявся у розбурхані небеса.

На відміну від інших одноплемінників, він був розсудливішим і знав: усі ці блискавки й гуркіт — не гнів богів, а лишень небесні явища, хай і незрозумілі, але знайомі. За своє довге життя він бачив чимало буревіїв, але ця гроза могла б затьмарити будь-який з них.

Амару натягнув плащ із оленячої шкіри й озирнувся. Слабке світло від вогнища ще тліло, зберігаючи залишки тепла. Відблиски полум’я освітили його дружину, що спала поруч.

Кілья Сумак була вже теж немолода, і все частіше її мучили болі в спині. Жрець кілька митей дивився на її обличчя, помережане безжальним часом. Колись вона була прекрасна, мов найкраща квітка, і навіть тепер, при тьмяному світлі, в її рисах вгадувалась давня врода.

Він провів зморшкуватими пальцями по її волоссю, видихнув глибоко й тихо — майже як подих жалю, що зникає разом із вітрами часу — й рушив до дверей. Обережно відчинив, намагаючись не потривожити спокій Кільї, і ступив під навіс. Весна вже вступила в свої права: повітря було теплим, майже літнім, попри зливу. Краплі гучно били по даху, та щільна солома й кам’яні стіни надійно берегли дім від негоди. Він стояв на невеликому пагорбі — наче сам пагорб був живим і сторожував сон господаря.

Амару тривожно вдивлявся в темряву, намагаючись розгледіти, чи не почала вода стікати з гори й затоплювати домівки внизу…

До світанку залишалося ще кілька годин, а гроза лише починала стихати. Дощ, здавалося, збирався лити до самого ранку, не припиняючись ні на мить.

Амару помітив тремтливі вогники смолоскипів у поселенні. Хтось біг до його дому. Він насупився, сподіваючись, що не сталося нічого серйозного.

Пожежа під такою зливою здавалася малоймовірною, але всяке буває. Колись, під час схожої бурі, блискавка вдарила в дерево, що росло занадто близько до житла. Воно зайнялося, і, попри дощ, вогонь перекинувся на солом’яний дах. Тоді загинуло кілька людей.

До будинку підбігли двоє. Амару впізнав серед них хлібороба Луро, що працював на його полі. З ним був його вірний товариш — Акні. Обидва були промоклі до нитки й мали жалісний вигляд.

— Що сталося? — похмуро запитав Амару Юпанкі. — Пожежа? Прорвало загорожу?

— Вода, о шанований, — забелькотів Луро, вклоняючись аж до мокрої землі. — Якщо не зміцнити вал, вода змиє всі посіви!

Амару важко зітхнув. Саме цього він і боявся. Уже кілька місяців вони зводили кам’яний вал, аби відвести воду, що стікала з гір. Майже завершили. Але він відчував: така буря може зруйнувати навіть найміцнішу перепону.

— Підіймай людей, негайно. Несіть каміння, щебінь, кошики. Якщо не вистачить бурдюків і плетених мішків — висипайте маїс із комори. Але обережно, на підстилку. Використовуйте все, що знайдете. Нам треба укріпити вал. Просто зараз.

Селяни вклонилися й кинулися назад у дощ.

Амару почув шум за спиною й озирнувся. У дверях, сонно мружачись, стояла Кілья, загорнута в покривало.

— Що сталося, коханий? — запитала вона.

— Вода з гори загрожує затопити посіви. Мені треба йти з людьми. Повертайся в ліжко, люба, тобі потрібен відпочинок, — Амару взяв її за руку й лагідно повів назад до хати.

Уклавши дружину, він знову накинув плащ і вийшов. Дощ майже стих, але повітря залишалося теплим і вологим.

Спираючись на посох, Амару поспішив до дамби.

Біля валу вже вирувала робота: майже всі дорослі чоловіки й жінки зібралися, переносячи важкі кошики з гравієм і камінням, укріплюючи ослаблені ділянки. Усюди тремтіли смолоскипи й масляні світильники, прикриті від залишків дощу, а навколо лунав глухий гомін схвильованих голосів.

І раптом…

Усе навколо — і дамба, і люди, і каміння — спалахнуло неприродним, сліпучим білим світлом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍