Катя Орлова - Боги останньої гори, Катя Орлова

Його руки тремтіли. Серце калатало. Але він мовчав. Бо розумів.

Мія вже хотіла встати й принести йому заспокійливий настій — коли раптом небо над ними вибухнуло світлом.

Вони обидва звели очі — й побачили: до схилу повільно й беззвучно спускається невеликий шатл. Світло посадкових двигунів обливало вечірнє небо, мов заграва.

— Корабель… — видихнув Джасті.

І вперше за два роки він відчув, як у грудях зрушився камінь. Камінь, що лежав там усі ці дні. Камінь надії.

***

Одягнені в новий одяг, охайні та підтягнуті, Джасті й Мія стояли на порозі будинку, що два довгих роки був їхнім домом. Кам’яні стіни тепер здавалися порожніми: майже нічого не залишилося від колишнього затишку. За наказом рятувального екіпажу, згідно з директивою щодо контактів із примітивними цивілізаціями, всі технологічні речі було демонтовано та завантажено в трюм — навіть пластикові вікна вирвали з отворів. Рештки розбитого корабля теж зібрали і знищили точковим антиматерійним імпульсом, залишивши глибоку вирву на одному зі схилів. Після всього цього будинок, у якому вони жили, виглядав покинутим і чужим.

Мія зайшла всередину, провела пальцями по холодному каменю там, де колись стояла їхня «архаїчно-технологічна» плита, й відчула невимовну тугу. Вийшовши надвір, вона побачила Джасті, що розмовляв із Віро, закутаним у шкіру й хутро, з густою чорною бородою. Підійшовши, почула уривок їхньої розмови.

— Ти впевнений, Віро? Як можеш залишитися, якщо все це життя ти прагнув порятунку, послав сигнал і врятував нас? Та й техніки тобі жодної не залишать — згідно з директивою: ані медсканера, ані генератора…

— Я розумію, Джасті, — відповів той суворо, але впевнено. — Та я вже не той Віро, якого ти знав. Я — Віра-Коча. І я потрібен цим людям. Це місце стало моїм домом. Так, у мене заберуть техніку — але не розум. І, повір, я збудую ядерний реактор навіть із гірського каміння, якщо буде треба, — він криво всміхнувся.

Джасті бачив: частково він бравує, але рішучості в ньому було досить, щоб не сперечатися. Вони міцно потисли один одному руки, й Джасті обійняв товариша. Мія теж підійшла, ніжно обійнявши широкі плечі людини, яку тут звали Віра-Коча.

— Дякую тобі за все. Ти справді зробив ці роки легшими. Ти геніальний інженер. Нам боляче йти — але ми сумуємо за домом. Будь ласка, подбай про цих людей. І бережи себе…

Потім Мія пішла слідом за Джасті до рятувального шатла. Удвох вони обережно підняли невелику капсулу, в якій спочивало тіло Амару. Серце старого жерця не витримало — занадто сильними були емоції, коли він побачив спуск корабля та людей у костюмах. Він зрозумів занадто багато — і серце його не витримало тієї правди. Все, що могли зробити Мія і Джасті — це вмовити капітана дозволити забрати тіло з собою. Адже саме Амару, який перший усвідомив, що «боги» — просто люди, було достойно відпровадити в останню путь на «небесному човні».

Корабель повільно піднявся над схилом, який тепер здавався нижчим і мовби спустошеним, і невдовзі розчинився в яскраво-блакитному небі. На землі залишилася лише одна постать — висока, кремезна, з білою шкірою та чорною бородою, що стояла й мовчки проводжала поглядом «богів», які повернулися до неба.

Останній бог, що залишився на горі.

Цю історію надихнув фільм Андрія Склярова «Перу та Болівія задовго до інків», який змусив мене замислитися над тим, хто міг залишити сліди в древніх горах.
© Katarinabishop, 03.04.2025

Кінець