Катя Орлова - Боги останньої гори, Катя Орлова

З часом у Мії з’явилося відчуття, що Амару все зрозумів. Особливо після того випадку, коли вона, перечепившись у нього вдома, вдарилася об кам’яний поріг і роздерла ногу — кров стікала по шкірі, справжня, тепла, людська. Жрець бачив це. Бачив, як вона ледь стримує стогін, як зціпила зуби, вчепившись у гомілку. Але не сказав ані слова. Лише присів поряд, мовчки відірвав від своєї накидки чисту смужку тканини й обережно подав її їй. Вона відчула, як напружилися його пальці, коли він торкнувся. Не страх — розуміння. І вибір — не сказати нічого. Можливо, він зрозумів, що вони — не боги. Але волів зберегти ілюзію. І Мія була йому за це вдячна.

А Джасті… він просто був поруч. Лагодив зношені деталі, налагоджував інструменти, стежив за станом фільтрів і насосної системи, допомагав Мії варити відвари. Інколи довго сидів на терасі, дивлячись у далечінь — не в очікуванні, а ніби звіряючи внутрішній компас. Він розумів, як далеко вони зайшли, як глибоко втрутилися в розвиток цієї цивілізації — і знав: дороги назад для них уже немає.

***

Того теплого вечора панувала неймовірна краса й затишок. Джасті та Мія сиділи на кам’яній лаві, устеленій циновками, і мовчки їли плоди лукуми, які мисливці принесли їм у дар із далеких долин. Соковиті, м’які, з солодкуватим присмаком — вони чудово смакували, і Мія їла їх з очевидним задоволенням. Притулившись до плеча чоловіка, вона розглядала поселення, що виросло у підніжжі гори.

— Часом здається, ніби ми прожили тут усе життя… Якби не наші розмови, я, певно, вже й забула б рідну мову, — прошепотіла Мія, відкушуючи черговий шматочок плоду.

— А Віро, здається, вже й справді забуває наш, — хмикнув Джасті. — Уявляєш: геніальний інженер перетворився на справжнього тубільця. Кажуть, у нього вже й дружина з місцевих?

— Так, знаю, — кивнула Мія. — Він недавно заходив, хвалився. Пробач, забула тобі сказати. І ти правий: він уже майже не має акценту. Якби не колір шкіри та зріст, був би як усі тутешні. Але розуму не втратив ні на грам.

У ту мить Джасті помітив у підніжжі кам’яних сходів знайомий посох і барвистий одяг жерця. Амару піднімався до них.

— Дивись, Амару йде, — сказав він, і Мія швидко доїла лукуму, намагаючись зібратися — як годиться богині.

Старий піднімався важко, але вперто. Його посох глухо стукав об камінь на кожному кроці.

— Допоможи йому, — тихо підштовхнула Мія, і Джасті пішов назустріч. Він підхопив Амару під лікоть і допоміг дістатися лави, посадивши старого поруч.

Той перевів подих і усміхнувся — беззубо, але щиро.

— Як там Кілья? — спитала Мія. — Мазь допомогла?

— Так, Велика Мі-я. Я стежу, щоб вона натирала коліна твоєю божественною маззю. Тепер їй краще — навіть у городі копається, мов юнка! От тільки не слухається зовсім. То їй бур’яни в очі муляють, то пил у хаті…

Мія усміхнулася, слухаючи нарікання старого.

— Жінки… Ти ж знаєш, які вони, — лукаво мовила вона.

— О, моя дружина — особлива, іншої такої немає. Якби ви бачили її сорок років тому… Та й зараз ми з нею — два старі листки, що тремтять на вітрі…

— Ти незадоволений своїм життям, шановний Амару? — спитав Джасті.

— Навпаки. Я вдячний. Я бачив два найбільші дива у своєму житті, прожив довге життя без тяжких хвороб. Боги були милостиві до мене, я не смію скаржитися.

— Ти сказав — два дива, — втрутилася Мія.

— Перше — моя Кілья. Друге — те, що я, старий жрець, можу сидіти й розмовляти з богами, як з рівними.

Мія усміхнулася — бо навіть у присутності «богів» Амару ставив свою дружину на перше місце.

— Ти мудрий, Амару Юпанкі, — мовила вона. — Нам за честь спілкуватися з тобою на рівних.

Старий раптом завагався:

— Чи дозволите ви мені спитати… одну річ? Не гнівайтеся, коли старого відвідують нечестиві думки…

Мія й Джасті переглянулися. Джасті ледь кивнув — дозволяючи.

— Коли Великий Віра-Коча будував те дивне «дерево» на схилі… Він кликав до зірок, правда? Але ті, кого він кликав, не відповіли…

Він зупинився, глянувши на них із тривогою.

— Чому ти так вважаєш, шанований Амару? — спитав Джасті з підозрою.

— Бо Віра-Коча сам казав: вам потрібен небесний човен, щоб повернутись додому. Але ваш човен зламаний. Тож він збудував «дерево», аби поговорити з іншими богами. Але ті — мовчали.

Старий говорив щиро. Його очі шукали відповідь. І вона прийшла.

Мія заговорила першою.

— Ти маєш рацію, Амару. Ми й справді хочемо додому. Ми сумуємо за своїм світом… І я бачу, як ти давно сумніваєшся: боги ми чи ні? Тоді, коли я поранилася у твоїй хаті, ти все зрозумів. Але промовчав. Дякую тобі за це.

Старий мовчав, бо тепер навіть думки його «богиня» вгадувала.

— У світах зірок живе багато народів. І деякі з них нам здаються духами, інші — чудовиськами. Ми — не боги. Ми просто інші. Наш корабель знищили вороги. Ми втекли. Але втратили дорогу назад…

Мія говорила щиро, майже урочисто. І Амару вірив.