Катя Орлова - Боги останньої гори, Катя Орлова

— Ось, спробуйте, — Мія подала кожному порцію рагу. — Сьогодні навіть нових трав додала, тих, що приніс Атук. Сподіваюсь, буде смачно.

— Дякую, Мі-йа, — кивнув Віро, беручи піалу в мозолисті руки. — А тепер… чи дозволите мені озвучити велику новину?

Джасті з цікавістю поглянув на нього:

— Ми вже здогадалися, що ти щось вигадав, друже. В твоїх очах палає той самий вогонь, що і в день нашого польоту.

Віро відкинув пасмо чорного волосся з обличчя й, трохи знизивши голос, сказав:

— Звісно, я не чарівник. Але ви знаєте, що після аварії у нас вцілів квантовий резонатор. Пошкоджений, та ядро — ціле. Антена загинула, однак, — він зробив паузу, дозволяючи їм переварити сказане, — я зможу зробити тимчасову!

Мія перестала помішувати рагу і насторожено глянула на інженера:

— З уламків? Але ж енергії не вистачить…

— Сонячні панелі, — спокійно відповів Віро, сьорбнув трав’яного настою і пояснив: — Зберемо заряд за кілька днів, сконденсуємо в уцілілих батареях і конденсаторах. Видамо потужний імпульс — рівно на кілька секунд. Цього вистачить, аби «пробити» вікно в субпросторі й передати короткий сигнал SOS. Якщо пощастить — нас почують.

Джасті поставив чашку й провів рукою по волоссю:

— Ризиковано. Але іншого шансу все одно немає. Як ти збираєшся зробити антену?

— Є фрагменти хвилеводів, металеві плити — усе це я змонтую на виступі гори, де в породі є кварцові жили. Місцеві показали мені кілька таких місць, — промовив Віро з натхненням. — А ще… знаєте, як вони тепер мене називають?

Мія насупилась:

— Не вже «бог-винахідник»?

Віро усміхнувся:

— Майже. Один з мисливців не зміг вимовити моє ім’я — Віро Кочар — тепер вони звуть мене Віра-Коча. Кажуть, це щось на кшталт «пращур, що вийшов із піни гірського озера». У їхньому розумінні я ще й дух-будівник. То чи смішно, чи моторошно.

— «Віра-Коча»… — повторила Мія, пробуючи слово на слух. — Звучить незвично.

— О, ще й як, — фыркнув Віро. — Але вони носять мені каміння й кажуть, що це «душа гори» для мого «залізного дерева». Так я й змусив їх допомагати тягати плити… Антена, по суті, будується під виглядом святині.

— Сміливо, — тихо озвалася Мія й утомлено зітхнула, прикладаючи долоню до скроні. — Тільки прошу: не здіймай зайвого галасу серед них. Ми й так вже багатьом пообіцяли спасіння…

— Не хвилюйся, «богине», — запевнив Віро. — Головне, щоб вистачило сонячних днів на заряд. А тоді ми запустимо сигнал і… ну, сподіватимемось на удачу.

За вузьким кам’яним столом запала коротка тиша, порушувана лише бульканням рагу. Нарешті, Джасті підняв чашку з настоєм, ніби готуючись до тосту:

— Тоді вип’ємо за Віра-Кочу й його винахід. Може, цей божевільний план справді поверне нас додому… або принаймні дасть надію.

Мія торкнулась його руки й кивнула. Рій неспокійних думок ворушився в її голові, але вона змусила себе посміхнутись. «Хай буде так», — подумала вона. — «Іноді єдиний шлях — це вірити в диво. Навіть якщо ми самі граємо ролі богів».

Стук глиняних чаш торкнувся вечірньої тиші дому, поки зовні мерехтіли перші зорі у безхмарному небі

***

З моменту подачі сигналу минуло майже два роки. Попри всі запевнення Віро, що «послання» таки пішло, ніхто так і не прилетів — ані за місяць, ані за рік.

Мія та Джасті поступово змирилися з новою долею, втягнувшись у ритм щоденного життя. Їм нічого не бракувало: дім був теплим і надійним, їжа — ситною, запаси — стабільними. Вранці Мія варила маїсову кашу або ліпила прісні коржі на камені, Джасті лагодив дах чи перевіряв фільтри водозабору. Увечері вони вечеряли при світлі лампи, пили настій із місцевих трав і часом обговорювали минулий день — без паніки, без надії. Просто живучи.

Перші місяці вони щовечора з тугою вдивлялись у зоряне небо, сподіваючись колись побачити небесне світло — вогні планетарних двигунів рятувального шатлу. Але час минав, і ніхто не прилітав. Побутові турботи витіснили чекання, й навіть емоційна Мія згодом перестала підніматися на дах уночі. Лише Джасті іноді кидав погляд у сторону далекого дому.

Згодом вони просто перестали чекати.

Сезони змінювали одне одного. То на схили налітали бурі та зливи, то повзли ранкові тумани, що не розсіювались до самого полудня. Таких різких змін погоди на їхній рідній планеті не було. Але дім, складений із важких каменів, надійно витримував усі капризи клімату. Блискавковідводи, споруджені Віро, дозволяли спати спокійно навіть у розпал гроз.

За ці два роки Віро остаточно став для місцевих «Віра-Кочею». Його вважали головним «богом» — не через зовнішність, а завдяки нескінченному потоку винаходів і дивних знань. На схилі під його наглядом зрозло ціле поселення: кам’яні будинки, комори, тераси. Він майже не приходив до Мії та Джасті, залишаючись інженером за духом, але поступово зливався з племенем у способі життя.

Мія ж продовжувала лікувати. Поєднуючи знання з корабля та поради місцевих травниць, вона навчилась розпізнавати десятки рослин, готувати настої та мазі. На батьківщині вона мріяла стати лінгвісткою — і певною мірою її мрія здійснилася: тепер вона не просто вивчила мову племені, а говорила нею без зусиль. Іноді їй доводилося приймати пологи, зшивати рани, лікувати інфекції. Не всіх вдавалося врятувати, але ніхто не смів дорікнути «цілительці». І в цьому велика заслуга Амару — старого жерця, який із самого початку прищепив племені повагу й пошану до прибульців.