Катя Орлова - Боги останньої гори, Катя Орлова

Амару підвів голову й завмер.

Із небесної темряви падало вогняне тіло, видовжене, сліпуче. Воно було загорнуте в сяйво яскравих барв — помаранчевих, білих, золотистих.

Амару за своє життя бачив, як падали небесні камені. Чув про тих, хто знаходив їх — дивні, важкі, ніби не з цього світу.

Але це… це було щось інше.

Він відчув, як усе довкола — люди, земля, дощ — завмерло, ніби сама природа затримала подих. Хтось випустив кошик — лунав глухий стукіт. Інший впав у багнюку, в паніці прикриваючи голову руками.

— Ханан Пача… — долинув чийсь шепіт, ніби сама небесна твердь розверзлася.

Тільки Амару залишився стояти. Його погляд був прикований до неба, ніби невидима сила прибила його до місця.

Падаюча зоря повільно, всупереч законам природи, наближалась до вершини Апу Уайна — тієї самої гори, біля підніжжя якої спав їхній народ.

Вона вивергала потоки вогню — але не хаотично, а спрямовано, наче нею хтось керував.

Потім — гуркіт. Це не був звичний грім — глухий, пронизливий, такий, що здавалося, саме небо тріснуло навпіл. Люди знову попадали в багнюку.

Полум’я почало згасати.

Зоря, важко дихаючи розпеченим нутром, вдарилася об схил гори. Спалах, звук — і за мить хвиля спеки, гаряча, суха, немов подих невідомої істоти, прокотилася над долиною.

Амару встиг лише виставити руки, й його відкинуло назад — він гепнувся об землю.

Жрець розплющив очі. Над ним здіймалась грибоподібна хмара, що повільно розтікалась по небу.

І раптом… вітер ніби розігнав хмари над горою.

Небо очистилось. І вперше за цю буремну ніч Амару побачив зірки.

Старий повільно підвівся, забувши про ниючий біль у спині після падіння. Люди довкола досі тулилися до землі, не наважуючись підняти очі. Лише деякі кидали погляди на старійшину, чекаючи, що скаже мудрий.

Амару розумів: якщо зараз не заспокоїти народ — почнеться паніка.

— Боги почули ваші молитви! — гучно вигукнув жрець, зібравши всю силу волі. Він тяжко спирався на посох, що підняв із землі. — Подивіться на небо: вони розвіяли грозу! Тепер усе буде добре.

Він випростався, і голос його став твердішим:

— Нам потрібно завершити роботу. Це — знак богів. Вставайте. Вони дали нам вказівку. А отже, ми не маємо чекати — ми повинні діяти.

Люди почали підійматися один за одним, знову хапаючи кошики й каміння. Вони поглядали в бік гори, де ще стелилася курява у формі гриба, й перешіптувались між собою, зиркаючи то на вершину, то на небо, де вже торкнувся обрій перший промінь зорі.

До того моменту, як укріплення греблі було завершено, сонце зійшло й почало сушити землю та втомлених, промоклих людей.

Робота була виконана вчасно: якби вони не зміцнили земляний вал, вода з гір безперечно б прорвалася й затопила поля та нижні будинки.

До Амару підійшов його помічник — молодий, тямущий хлопець на ім’я Ілларі. Він завжди слухався жреця, і Амару не сумнівався: цей стане гідним наступником. У його сірих очах завжди світилася пронизлива кмітливість, не по роках зріла.

— Учителю, ви в порядку? — тихо запитав він, натякаючи на падіння.

— Все гаразд, — відповів Амару з втомленою усмішкою. — У молодості зі мною траплялося й гірше. Особливо на полюванні.

Біль у попереку нагадував про себе, та він не подавав виду.

Ілларі дивився на схил гори.

— Що це було, учителю? Падаюча зірка? Як ті, про які ви розповідали?

Амару не відповів одразу. Він стежив, як люди розходяться, а дехто видерся на вал, щоб спостерігати за бурхливим потоком води.

— Ні, Ілларі, — нарешті промовив він, і голос його став тихішим. — Не те. Ті зорі були маленькі. Вони спалахували й зникали, часто — без жодного звуку. А це… це щось інше.

— Цілковито незрозуміле мені, — додав він майже пошепки, дивлячись у те місце, де небо розірвалося вогнем.

— Воно було живе, Ілларі. Або… послане кимось.

Жрець довго мовчав, не зводячи погляду з гори, яку їхній народ вважав священною. Він розмірковував, що робити далі.

Тим часом Ілларі також забрався на вал, став поруч із кількома чоловіками й подивився вниз. Потім знову спустився й підійшов до жреця, що вже присів на грубу дерев’яну лаву.

— Учителю? — тихо мовив він.

Амару підвів на нього погляд.

— Збери п’ятьох дужих хлопців. Візьміть харчі в дорогу, зброю і теплі покривала для ночівлі.
Ми вирушаємо на Апу Уайна.

Він зробив паузу.

— Ми повинні дізнатись, що сталося. Якщо це був знак богів — ми зобов’язані відгукнутися.

****

Корабель гудів, натягнутий до скреготу, наче сталевий хребет під тиском. Панель управління палала червоними індикаторами — кривавими мітками неминучої загибелі. Перевантаження зростало, температура повзла вгору. Аварійні протоколи зривалися один за одним — мов замки, які більше не тримають двері.