Катя Орлова - Боги останньої гори, Катя Орлова

Джасті гарячково перекидав живлення, вимикав усе зайве, перепризначував ланцюги. Системи опиралися — ніби не хотіли жити.

— Не втримаємо… — прошепотів він. — Вийшли надто близько. Клятий гіпер збився. Точка виходу майже на орбіті…

Він ввів ще одну команду — й уже знав: це нічого не змінить. Двигуни вигоріли, маневровий вектор розсипався. Не зачепитись за орбіту, не стабілізувати посадку.

— Ми не сядемо, — тихо сказав він.

Він глянув на Мію. Вона сиділа, пристебнута, вчепившись у поручні. Бліда, але не зламана. Очі майже заклякли. Вона зустріла його погляд — упевнено. Жива. Справжня. Він хотів щось сказати, та система раптом подала сигнал.

Індикатор здригнувся. Блимнув. Спалахнув зеленим. Активувався аварійний доступ — залишкова тяга, ледь жива, як останній подих.

— Усі пристебнулися?! — вигукнув Джасті в інтерком. — Входимо в атмосферу! Буде жорстко. Дуже жорстко!

Він вчепився в штурвал, дав імпульс. Гравіокомпенсатори завили — як звірі, як біль. Корабель пірнув униз, прорізаючи атмосферу — ще блакитну, ще живу.

І тут він їх побачив.

Хмари. Чорні, клубчасті, мов гнів богів. Величезні. Не оминути.

— Входимо прямо в них… — мовив він, майже сам до себе.

Він перевірив кріплення, втиснувся в крісло, щільніше затягнув ремені. Рука тремтіла від напруги. У кабіні стояв різкий, гіркий запах — суміш диму й розпеченого пластику. Метал гудів, ніби стогнав.
— Щити… дванадцять відсотків, — пробурмотів він. — Температура зовні — критична…Корабель прорвав перший шар хмар. Темрява за вікнами поглинула їх. Усе задрижало. Наче саме небо намагалося виштовхнути їх назад. Корпус стогнав, як живий

Вони виринули — і Джасті завмер.
Гори. Піки. Кам’яні ікла. Вони здіймалися вгору, а траєкторія йшла просто на них.
Він смикнув аварійне гальмо.
Короткий ляск — гравітонні гальма активовані. Судно здригнулося, сповільнилося, майже зависло. Останні краплі тяги — мов руки, що чіпляються за повітря.
— Давай… давай… ще трохи… — прошепотів Джасті.
Двигун схлипнув. Замовк.І — тиша. Ані звуку. Наче вакуум. Наче кінець.

Він подивився на Мію. Та трохи повернула голову.

— Ми вже падали одного разу, — тихо сказала вона. — І тоді ти теж тримав штурвал.

Він ледь усміхнувся. Хотів відповісти. Не встиг.

Удар.

Метал завив, вивертаючись у спіралі. Все спалахнуло білим — і зникло.

Темрява.

***

У молодості Амару Юпанкі мріяв про інше — про стежки мисливця, про сяючу стрілу, що летить між дерев, про спис, який влучає точно в ціль. Він уже опанував усе, чому мав навчитися юнак його племені: вистежувати, влучно бити, виживати в горах. Та одного разу, ще до того як сонце сягнуло зеніту, батько покликав його й спокійно сказав, що Амару стане жерцем і перейме цей шлях. У ту мить юний Амару відчув, як у ньому спалахнув бунт. Але ослухатись не наважився.

Лише багато років потому, коли стояв над поховальним курганом батька, він раптом усвідомив, із якою мудрістю той колись скерував його долю. Завдяки цьому вибору він зустрів Кілью, свою майбутню дружину, і став не просто старійшиною — а опорою племені, шанованим і справедливим чоловіком.

Слідуючи батьківським настановам, Амару правив не страхом і не тінню віри, а твердою рукою й ясним розумом. Він судив безсторонньо, ставився до всіх однаково — і за це плем’я відповідало йому не покорою, а повагою. Найрідкіснішим і найціннішим даром у світі.

П’ятеро молодих мисливців викликались одразу ж, щойно Ілларі оголосив: старший жрець вирушає до Апу Уайна, щоб вшанувати божественний знак і дізнатися, що означає сходження небесного вогню. Що ще це могло бути, як не вістка від самих богів?

Тепер загін наближався до підніжжя священної гори. Сонце підіймалося до полудня. Перший у шерензі юнак раптом зупинився, різко підняв руку й напнув лука. Його голос прорізав тишу:

— Шанований! Там хтось лежить… — видихнув він. — Людина, здається!

Мисливці одразу напружилися, але Амару рішуче підняв руку, закликаючи до обережності. Він добре знав: усе невідоме потребує спокою розуму, а не поривів.

Він повільно підійшов до юнака, що стояв попереду.

— Що ти бачиш, Атук?

— Он, під тим кущем. Бачите? Прим’ята трава. Там хтось лежить, наче людина, — прошепотів той, знижуючи голос. — Тільки… шкіра в нього біла. У живих такої не буває. Тільки в мерців. Або духів.

Атук опустив лука  й указав ним уперед. Його очі, примружені, пильні, металися, мов у лисиці, шукаючи небезпеку. Інші мисливці підійшли ближче, торкаючись стріл. Ілларі, хоч і не володів луком, опустився на одне коліно, стиснувши спис у тремтячій руці.

Істота не ворушилася. Лише вдалині, ближче до вершини гори, здіймався тонкий дим, колихаючись на вітрі, немов поклик з неба.

Амару довго дивився — і, нарешті, повільно видихнув:

— Йдемо. Але будьте напоготові.

Він ступив уперед, спираючись на посох. Земля тут була вологою й м’якою, каміння — слизьким. Решта обережно рушили слідом.