Катя Орлова - Боги останньої гори, Катя Орлова

— Учителю… це… човен богів? — прошепотів Ілларі, опускаючись на коліна й схиляючись перед цим створінням.

Амару не відповів. Він дивився широко розплющеними очима, намагаючись бодай якось умістити побачене. “Човен богів” — порівняння здавалося доречним, хоч сам образ викликав тривожний абсурд. Але якщо це справді судно небес… як воно розбилось? Як могли безсмертні загинути? Хіба це означає, що вони… не безсмертні?

Усе змішалося в його думках, мов розворушений вулик.

Час зупинився. Ніхто не знав, скільки минуло хвилин — поки зсередини цього “човна” раптом не долинув звук. Глухий, болісний стогін.

Атук побілів.

— Там хтось живий! Чуєш?! Це не духи, не марення!

Він підбіг до Амару й схопився за край його туніки, як дитя за одежу батька.

Амару вперше за багато років відчув страх. Справжній. Холодний. Піт повз по спині. Але він ще міцніше стиснув посох — ніби якір душі.

— Хто б це не був… якщо він живий, ми зобов’язані дізнатись, — хрипко промовив він. — Можливо, йому потрібна допомога.

Наймолодший мисливець не витримав і кинувся геть, униз по схилу, забираючи із собою крик страху. Атук рвонувся було за ним, але Амару підняв руку:

— Нехай іде. Він повернеться. Просто серце його не готове. Це не сором.

Він перевів подих — і вперше в житті заговорив до людей не як жрець, а як людина:

— Мені теж страшно. Але ми мусимо пройти це випробування. Богам потрібен той, хто не здригнеться.

Він повернувся до димної громади — і ступив уперед.

***

Свідомість повільно поверталася до Джасті. Першим він відчув, як ремені безпеки боляче врізаються в тіло. Стогін зірвався з його вуст, і він остаточно прийшов до тями. Поспіхом озирнувся, намагаючись зрозуміти, де він і що відбувається. До нього одразу долинув різкий запах горілої пластмаси, пального та обшивки.

Джасті поворухнув усім тілом: руки й ноги, на щастя, слухалися, лише загальний біль скував його повністю, але пекучого болю не було. Він відчував усі кінцівки — і це втішило його більше, ніж будь-яке знеболювальне: отже, нічого не зламано і жодного паралічу.

Наступна думка, що пронизала його свідомість, була: «Мія… де вона? Що з нею?» Джасті судомно засовав очима, знову намагаючись збагнути, де він сам і де Мія.

І тут він зрозумів, що висить догори ногами, пристебнутий до крісла пілота, яке тепер було над ним. Він перестав сіпатися, помітивши, що до поверхні кілька метрів. Після такого дивовижного порятунку йому тільки бракувало впасти вниз з переборки й убитися.

Другого пілотського крісла видно не було, і навколишній простір зовсім не був схожий на рубку. Вочевидь, крісло відірвало від кріплень і закинуло разом із ним кудись далі. Фокусуючи каламутний зір, Джасті нарешті усвідомив, де перебуває: у коридорі, викинутий далеко за межі рубки. Як його туди занесло, він міг лише здогадуватись.

Тим часом до його вух долинули якісь голоси. Через туман у голові він не розібрав слів, але чув, що говорили люди — мовою, яку він не знав.

— Мія, це ти? Ти жива? Відгукнись! Мія, що з тобою?! — покликав він, намагаючись закричати, але голос зірвався на хрипкий шепіт.

Незнайомці, вочевидь, почули його: голоси миттєво стихли, й запала напружена тиша. Джасті з відчаєм зосередив погляд і оцінив, на якій висоті перебуває від переборки, що тепер була його підлогою. Потім обережно намацав застібки ременів і відстібнув половину з них. Тіло вибухнуло болем у кожному м’язі, але він повис на останньому ремені, чіпляючись руками.

Ще трохи — і, скриплячи зубами, Джасті відстібнув останній замок, ухопився за ремінь, намагаючись спуститися плавно. М’язи нили, але йому вдалося відносно безпечно приземлитися. Щоправда, ноги його не втримали, й він упав на бік, глухо застогнав — і свідомість знову згасла.

Він не знав, скільки часу був без тями, але коли розплющив очі — перед ним відкрилась по-справжньому фантастична картина.

У проході зруйнованого коридору стояв чоловік — сивий, невисокого зросту, одягнений у дивну одежу й тримаючи в руці довгий різьблений посох, прикрашений пір’ям і мушлями, пофарбований у яскраві кольори. Джасті кілька разів кліпнув, думаючи, що це галюцинація після падіння. Але чоловік виявився цілком реальним: його зморшкувате, мідного відтінку обличчя з незвично живими очима виражало змішання жаху й цікавості. Джасті помітив, як побіліли кісточки пальців на смаглявій руці старого — той стискав посох з такою силою.

Позаду нього виднілося ще кілька постатей із мідною шкірою та скуйовдженим чорним волоссям. Їхні обличчя були перекривлені страхом, а в руках вони тримали палиці з натягнутими мотузками. «Луки», — промайнуло в змученій свідомості пілота.

Він спробував підвестися — і вся ця група з переляканими вигуками відскочила назад, у бік коридору, переходячи на незнайому мову. Лишився тільки старий, який щось вигукнув владним тоном — наче закликаючи решту до спокою.

Джасті важко піднявся на коліна, але сил встати вже не мав, тож сів, притулившись спиною до бокової переборки.

Погляд його метнувся по коридору й зупинився на кількох ємностях із водою, які викинуло сюди під час удару. Пілот потягнувся до однієї, але рука безсило впала на коліна. Тоді він перевів погляд на старого, що дивився на нього зі змішаним виразом страху й цікавості, і помітив: на відміну від інших, той, здається, не боявся його до тремтіння.