Міка Рей - Між двох світів, Міка Рей

Розділ 4

Катя сиділа на самому краю даху, звісивши ноги вниз. Вітер гуляв між багатоповерхівками, пробираючись крізь її тонку кофту, змушуючи тремтіти. Внизу вогні міста здавалися чужими та далекими, ніби належали комусь іншому, не їй.

Вона міцніше обхопила себе руками, намагаючись заглушити хаос у голові. Всі події останніх днів тиснули на неї. Її били. Принижували. Вдома – мати, яка навіть не помітила її розбитої губи. Батько, який просто стер її зі свого життя. І Антон…

Катя заплющила очі. Це не мало сенсу. Вона не знала, чому він її врятував, чому був поруч, коли їй було найгірше. Їй здавалося, що він бачить її наскрізь, читає думки, а вона цього не хотіла. Вона боялася. Він був ідеальним.

Раптом позаду пролунав знайомий голос:

— Що, знову хочеш втекти?

Вона різко розплющила очі та обернулася.

Антон стояв трохи віддалік, засунувши руки в кишені, дивився на неї своїм спокійним, ледь насмішкуватим поглядом. Від нього пахло тютюном і нічним повітрям.

— Ти… — у неї перехопило подих. Вона навіть не чула, як він підійшов.

— А що я? — він злегка підняв брови.

— Чого ти тут?

— Мабуть, з тієї ж причини, що й ти.

Вона недовірливо глянула на нього, а потім знову опустила погляд вниз.

— Я не тікаю…

— Та невже?

Антон повільно підійшов ближче, але не сідав поруч.

— І що ж ти тоді тут робиш?

Катя мовчала.

— Дай вгадаю, — він трохи нахилив голову, уважно дивлячись на неї. — У тебе був паршивий день. Тебе знову всі дістали. І ти вирішила, що дах — найкраще місце, щоб побути наодинці з собою.

Вона стиснула губи, вражена тим, як точно він описав її стан.

— Ти занадто багато говориш, — пробурмотіла вона.

— А ти занадто багато мовчиш, — парирував він.

Катя зітхнула. Вона відчувала дивне змішане почуття – злість, вдячність, страх.

— Чому ти мене врятував? — запитала вона нарешті.

Антон довго мовчав, його погляд став серйозним. Він стояв мовчки, трохи піднявши голову, наче намагаючись згадати щось дуже давнє і болюче.

— Тому що… я не зміг врятувати свою сестру, — з тихим тоном, якось болісно, він відповів.

Катя зупинилася, обернувшись до нього. Вона не знала, що сказати. Слова просто не приходили на розум. Антон дивився вдалечінь, а в його очах можна було побачити важкі спогади.

— Вона… — він зробив паузу, — вона була як ти. Залишена, ніхто не бачив її, не слухав. І я не зміг бути поруч, коли вона справді потребувала допомоги.

Катя відчула, як холод пройшов по її шкірі. Їй стало важко дихати, навіть повітря наче ставало важким.

— Ти… — вона повільно підійшла ближче до нього, відчуваючи на собі погляд, але не могла підняти очей. — Що сталося з твоєю сестрою?

Антон зітхнув, і його обличчя стало ще важчим.

— Вона… не витримала. Це було давно. Я завжди винуватив себе за це. І, можливо, тому я тут, з тобою. Бо тепер хочу зробити хоча б щось добре для когось.

Катя мовчала, дивлячись на нього з розумінням, але її серце билося швидше, ніж зазвичай. Її не покидало відчуття, що він не просто рятує її з жалості чи через зобов'язання. Він бачив у ній те, що було втрачено для нього назавжди.

— Я не знаю, що сказати, — прошепотіла вона. — Мені дуже шкода

Катя відчула, як все в ній заспокоїлося. Може, саме тому він був тут. І може, тому що він, як і вона, був втрачений. Але знову відчула незрозуміле відчуття: це не може бути реальним. Що з ними відбувається?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍