Олекса Чорна - Кохати суворо заборонено, Олекса Чорна

Ясочка живе в світі, де у людей немає імен, тільки прізвиська. А найгіршим злочином вважається кохання. Хоча як тут не закохатися, коли тобі 18 років і ти працюєш генераторкою? Адже їхня робота полягає якраз в тому, що... Але краще хай вона вам сама все розкаже.

1.

Ласкаво прошу до мого світу. Світу, де дозволено все, окрім кохання. Кохати у нашому світі

С У В О Р О   З А Б О Р О Н Е Н О.

Так, ви все розчули, пані та панове, кохання — один із найстрашніших злочинів. Звісно, ​​не для всіх. Лише для генераторів. Але оскільки я є одним із них, то...

Але давайте я розповім по порядку.

Мене звуть Ясочка. Так, саме так і звуть. Тут немає імен, тільки прізвиська. Це дуже зручно, тому що, по-перше, вони індивідуальні, і ви ніколи не зустрінете двох людей з однаковими прізвиськами, а, по-друге, вони характеризують здібності свого носія, що одразу дає про нього уявлення.

Що це за здібності? Звичайні, магічні. Їх має майже кожен. Вихователі виявляють їх ще в притулку, а потім і дають відповідні прізвиська — адже спеціалізація у кожного своя.

У поодиноких випадках, як, наприклад, у мене, магічні здібності ніяк себе не виявляють у ранньому віці або відсутні зовсім. У таких ситуаціях ім'я людини визначають якісь особливості поведінки чи зовнішності. Мене, наприклад, прозвали Ясочкою, тому що хтось вчасно зворушився моїм нечесаним триколірним волоссям, широко відкритими очима, кирпатим носом і по-дитячому пухкими губами. Та й зросту я невеликого.

Щоправда, я вже виросла в худе непорозуміння, яке часто взагалі приймають за хлопця, а від Ясочки залишилася одна назва та, мабуть, волосся. Воно легке, як пух, тому розчісувати його немає сенсу - плутається знову і робить мою голову схожою на кульбабу. Якби тільки кульбаби бували із вкрапленнями чорного та рудого.

Втім, я, схоже, відволіклася.

Все почалося у день мого повноліття. Дорослим, як відомо, робити в притулку нема чого, тому цього знаменного дня кожна дитина незалежно від свого бажання вирушає «у вільне плавання».

Не те щоб хтось із нас жалкував про це, але... Кожна дитина, покидаючи стіни притулку, опиняється на роздоріжжі. Тобто відтепер має дві дороги.

Перша з них, як водиться, легка, але малоприваблива. «Кожен має право на життя, їжу та житло», - так каже закон. Наша держава дбає про своїх громадян — надає їм житло і мінімум, необхідний для здорового харчування... Вибачте мені мою усмішку, але я не можу без іронії цитувати величезний обман нашого права. Так, ці умови дійсно реалізуються, але погодитися на них може лише божевільний або... Або, що ще гірше, той, хто геть-чисто позбавлений магічних здібностей. Отже, не може приносити державі жодної користі.

Саме тому такі особини позбавлені однієї вкрай важливої ​​дрібниці – магічної енергії. Тобто, приречені на нудне та безглузде життя у матеріальному світі.

Другим шляхом, який може обрати випускник притулку, є заробіток цієї самої енергії. Я особисто не знаю жодної людини, яка добровільно відмовилася б від можливості такого заробітку.

Не дивно. Можливість ознайомитися з усіма принадами використання магії дітям надається ще в притулку - стандартна, «дитяча» порція - 30 мей (одиниць магічної енергії) на місяць надається кожній дитині без винятку.  Щоб користуватися та накопичувати мей, всі отримують спеціальні браслети – такі самі, як у дорослих. З незрозумілої мені причини, дівчатам браслети видають десь з 10 років, а хлопцям – з 11. В будь-якому разі всі, хтось трохи раніше, хтось трохи пізніше, може дізнатися, наскільки ж це офігезне відчуття – мати можливість змінювати реальність навколо себе.

І ось я тут. Стою на перехресті в прямому і переносному значенні слова з напівпорожнім рюкзаком через плече, в яке вмістилися всі мої речі, і маючи 5 мей на рахунку.

Замислившись, я не помітила, як з-за рогу виринув білий тупоносий автомобіль, що мчав на величезній швидкості. Неважко було помітити, що він їде просто на мене. Тікати назад на тротуар уже було пізно, тому я лише в останній момент встигла викинути вперед руку, вигинаючи хвилею дорожню плитку, щоб машину відкинуло хоч на пару метрів убік.

Автомобіль майнув повз мене по дорозі, що ненадовго стала буграми, і зник удалині під гучний задоволений сміх водія.

Сволота! Я тільки тепер зрозуміла, що це був чийсь безглуздий жарт, що коштував мені… Я подивилася на свій браслет.

Мій погляд зустріла широка суцільна смужка з темного металу (так, браслети не знімаються, а як без нього жити??), на якій світилася цифра «2».

Нічого, нічого. Я знаю, що робити. Я все обдумала ще у притулку, і тепер я маю готовий план дій. Я стану генераторкою. Зароблю багато-багато мей. І тоді ви у мене...

Я штовхнула ногою камінь у роздумах.

Тоді ви у мене всі... Ось де будете!

Стиснувши кулак, я пригрозила автівці, що давно зникла з поля зору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍