Ванда Кей - Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей

– Страшно, мала? – запитує він хрипким голосом. – Ні, – я легенько похитую головою. Ніяка сила не може мене змусити відвести очі від його обличчя. – Ти такий великий і сильний, хіба ти образиш слабку дівчинку? Чому він так незвично реагує на мої слова? Моя долоня, прикрита його рукою, лежить на міцних грудях. «Його серце в моїй долоні?» – думаю я й чітко відчуваю шалений дріб. Він перебуває настільки близько до мене й я впевнена, що в нас одне тремтіння на двох. – Бійся, – говорять мені чи то його губи, чи то його очі. – Ти все робиш, щоб здаватися гіршим, ніж є насправді, Феліксе... Ти такий сильний, хіба ти образиш слабку дівчинку? Його очі з поволокою не дивляться на мене, вони мене вбирають. – Я прошу тебе, не руйнуй моє життя...

Пролог

Чую сигнал нового повідомлення на телефоні. Втуплюю в екран – знову однокласниці дуркують, ніяк не можуть вгамуватися. Лізуть зі своїми сердечками.

Нервно відкидаю телефон убік. Що за чорт! Не можу сконцентруватися. Мана якась. Ось же причепилася, як п'явка. Весь час її образ візуалізується перед очима.

Не відпускає. Так і лізе, ні про що крім неї думати не можу. Дівчина з копицею неслухняного волосся суміші кольору міді та каштанів, і з настороженими очима, що проникають у саме нутро, так і стоїть переді мною. Очі такі величезні, бездонні. А ваблять, немов аромат вишуканого лікеру.

Насолоджуюся, коли вона злиться, зіниці одразу стають насиченими й емоції вириваються блискавками. Обожнюю її лякати. Нехай знає, хто в домі господар. Швендяє тут по всьому будинку, миготить постійно, дратуючи мене. 

Куди не підеш, обов'язково зустрінеш її на шляху. Сиділа б уже в себе, не вилазила. Очі б мої її не бачили...

Навіть кота Мотю, мого майже ровесника, привадила до себе. Мотя, якого подарували мені на черговий, не пам'ятаю який, день народження був постійним мешканцем моєї кімнати. Щоб я не робив Мотя завжди був поруч, або розвалившись на моєму письмовому столі, коли я займаюся, або на моєму ліжку, коли я відпочиваю.

Тепер же мій Мотя не злазив з її рук, явно насолоджуючись погладжуваннями і тисканнями. Мотя перекочував у її кімнату і не втрачав нагоди, щоб не заволодіти її увагою, її руками, її ласками.

Тільки зрідка, ніби вибачаючись за свою зраду, Мотя притискався до мене, муркочучи. Але зовсім не на довго. От як до цього ставитися? Стерпіти? Та будь-яка терплячка лопне!

Ну, це вже занадто. Так і думав, відшибе щось. Від неї можна очікувати все що завгодно.

– Гей, агу, куди ти лізеш? Зараз звалишся, – кричу я цій божевільній, відчиняю вікно своєї кімнати.

Підійшовши до вікна бачу жалюгідне видовище – мій кіт Мотя виліз на дерево, а вона намагається дістати його.

Мотя продовжує своє сходження, прагнучи пролізти до верхівки абрикоси і переможно спостерігає за її жалюгідними спробами дістатися до нього. Навіть із висоти другого поверху чітко видно, як тремтять її коліна.

Поліна стоїть під деревом, високо задерши голову, хапається руками за стовбур, намагаючись дотягнутися до нижньої гілки. Не здається. Божевільна, не інакше. Гілка квола, не витримає ваги людського тіла. При цьому на обличчі повна розгубленість.

Своїм тоненьким голоском, у якому чітко чути істеричні нотки, кличе нашого пухнастого шалапая.

– Кіт не хоче спускатися з дерева, я турбуюся, що він розіб'ється, – нарешті наважується вона повідомити очевидну новину.

– А навіщо ти його туди загнала? Що, зайнятися чимось іншим немає? – я не змінюю свого суворого голосу. – Думаєш, я зараз усе кину і побіжу до тебе на допомогу?

– Я не просила тебе ні про що, просто Мотю шкода, – додає, піднімаючи на мене свої величезні очі. – Допоможи, будь ласка? – трохи подумавши, каже вона, усвідомивши всю безвихідь свого становища.

– Зараз спущуся, от лихо на мою голову, – я продовжую вдавати з себе буркотуна.

Мчуся їй допомагати і визволяти нашого знаменитого провокатора Мотю.

Насправді, упустити таку нагоду бачити її очі, що благають про допомогу, я не в змозі. Перевага над нею, відчуття своєї влади – окрилює мене. Вона слабка, а я сильний. Вона не може, а я можу. Це – кайф.

Заходжу в комору по драбину і натикаюся на купу перешкод.

Хтось спромігся поставити її в дальній кут приміщення. Що за нісенітниця, мені тепер потрібно переставити таку кількість речей, щоб дістатися до неї.

Я чортихаюся, від думки, що вперта дівчина за час моєї відсутності й не дочекавшись мене, полізе все-таки на дерево за нашим невдахою-котом.

Просто розкидаю речі, що заважають мені, в різні боки, не переймаючись їхнім збереженням, хапаю драбину і – бігом у двір.

Не розрахувавши довжину драбини, не вписуюся у висоту і зачіпаю світильник. Він дивом тримає удар. Вистояв.

Напружуюся, щоб встигнути не допустити трагічної кінцівки – тягну важкі велетенські сходи, мало не обриваючи рук.

Стоїть моя розумниця-заучка – зовсім поникла, опустила голову на груди. Пасма густого волосся, на якому гарно грають промені сонця, впали на щоки, закриваючи більшу частину обличчя. Очі на мокрому місці. Беззахисна переді мною. Уся в моїй владі. 

Боїться, що допомоги нізвідки дочекатися, і не бачить, що цей негідник Мотя, який розбурхав увесь будинок, розвалився за її спиною на тротуарній плитці, ніжачись на сонечку.

Наблизившись до неї вкотре переживаю помутніння розуму, немов провалився кудись, дивлячись у глибину її очей, відчуваючи на собі тривожний, насторожений погляд.

Я відчував, як мене починає трясти від близькості до неї. Я жадібно втягую у себе запах її тіла, а наче залежний. Зводить вилиці від передчуття, бажання відчути солодкість і м'якість її губ, які ніхто ніколи не цілував. Вона повинна мені підкоритися...

 

Дорогі читачі, на вас чекає дуже зворушлива, емоційна історія кохання двох однокласників. Будь ласка, додавайте книгу до бібліотеки, якщо вам хотілося б прочитати продовження. Буду вдячна, якщо ви поставите лайк і підпишетеся на мою сторінку. Ваша Ванда.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍