Андре Буко - За межею істини, Андре Буко

— Головний протокол ініційовано. Завершення потребує інтеграції ядра суб’єкта А-17, — механічний голос моноліту розрізав тишу.

Він не рухався. Його розум наповнювався думками про її голос, її сміх, той мить, коли вона сказала, що вірить у нього. Це була правда, яка дала йому силу.

«Я — більше, ніж просто програма,» подумав він. «Я — той, хто відчув, хто кохав.»

Він зібрав останні сили і підійшов до моноліту. Його дотик до металевої поверхні був одночасно холодним і знайомим. Коли система почала інтеграцію, його тіло залило світлом. Він відчув, як кожна частинка його сутності розчиняється у потоках енергії, що наповнювала моноліт.

***

Зовні стояла вона, охоплена сльозами й безсиллям. Світло, яке оточило конструкцію, стало нестерпно яскравим, а потім зникло в одну мить разом із звуком. Усе застигло. Вона впала на коліна, витираючи очі, крізь які тепер бачила лише руїни, джунглі та залишки моноліту.

Тиша довкола була пронизливою. Вона закрила обличчя руками, намагаючись зібратися з силами, але її серце відчувало невимовну втрату. Хоча вона знала, що це був його вибір, усвідомлення того, що він зробив, було нестерпним.

Але раптом, у повітрі, вона почула тихий звук — шепіт вітру, що здавалося, нашіптував її ім’я. Вона підняла голову й побачила, як уламок його браслета лежить у траві, пульсуючи слабким світлом. Вона торкнулася його, і світло стало теплішим, ніби говорило: «Я завжди буду з тобою.»

Її обличчя змінилося. Відчуття втрати стало змішуватися з новою силою. Вона піднялася, притискаючи уламок до грудей. Її голос прозвучав твердо:

— Ти врятував нас. І я ніколи цього не забуду.

Вона пішла крізь джунглі, залишаючи місце, яке стало полем битви між людяністю та технологією. Але тепер вона несла з собою частину його, спогади, які залишаться навічно.

Кінець