Андре Буко - За межею істини, Андре Буко

Вона дивилася на нього з відкритим ротом.

— Ти… Ти активував це. Як?

Він не знав, що відповісти. Йому самому було страшно. Візерунок на стіні почав змінюватися, перетворюючись на щось схоже на карту, де одна з точок яскраво пульсувала.

— Що це? — прошепотів він.

Вона зробила кілька кроків вперед, вивчаючи карту.

— Це, схоже, місце… де відповіді, — її голос набрав упевненості. — Нам потрібно туди. Ось ми а ось наші перслідувачі.

Вона притихла і сіла поруч з ним. Очі зліпалися від втоми. Та вони не спали, а спілкувалися.

Їхній шлях через джунглі приніс не лише небезпеку, але й хвилини тиші, коли вони могли дихати на повні груди. У такі миті їхні розмови ставали глибшими, проникливими. Вона, виявляється, пам'ятала деякі уривки з минулого: фрагменти дитинства, запах свіжого дощу й старого дерева, її перший політ на літаку. Він слухав із зацікавленням, відчуваючи, як слова торкаються чогось знайомого, але невловимого.

Ранок прийшов непомітно. І вони рушили до цілі.

— Здається, раніше я знала тебе, — сказала вона одного разу, коли вони зупинилися біля маленького потоку. Її очі сяяли, коли вона дивилася на нього.

— Знала? — він усміхнувся, хоч і сумно. — Я навіть не знаю, хто я зараз.

— Ти той, хто врятував мене, — її голос звучав тепло і щиро. — Навіть якщо ти не пам’ятаєш, я точно знаю, що можу тобі довіряти.

Ці слова змусили його затримати подих. Її близькість була єдиним світлим промінчиком у мороці, що їх переслідував. Вони сиділи біля води, і він несподівано відчув, як піднесення змінило тривогу. Серед усього хаосу, який відбувався навколо, вона стала його точкою опори.

— Якщо все це закінчиться… якщо ми виберемося звідси, — він затримав погляд на її обличчі, — ти підеш своїм шляхом?

Вона усміхнулась куточками губ, її погляд став задумливим.

— Можливо, — сказала вона. — Але якщо я піду, я заберу з собою тебе. Бо тепер я теж знаю, що тобі можна довіряти.

Його серце здригнулося, але не від страху. Це було відчуття… людяності, яке давало сили і надію. У тієї короткої миті він забув про переслідувачів, браслет і загадки. Єдиною реальністю була вона — її сміх, її голос, і це тепло, що оточувало їх, як захист від усього світу.

Але тиша була перервана: хрустнув гілка десь неподалік, і обидва повернулися до реальності. Вони знову стали тими, хто виживає, хто бореться, але тепер між ними щось змінилося. Вона стала для нього не просто напарницею, а тим, заради кого він був готовий боротися до останнього.

Знову почувши далеке гудіння переслідувачів, вони зрозуміли, що перерва була недовгою. У них залишилося мало часу.

— Потрібно рухатися, — сказала вона, подаючи йому руку. Її пальці були теплими, і цей короткий момент близькості знову дав йому силу боротися.

Вони бігли вже декілька годин. Звуки переслідувачів ставали нестерпно близькими. Раптово земля під ними затремтіла, немов сама природа відчуває наближення небезпеки. Вони не переставали бігти, але в серці кожного з них ворушилася думка, що шансів врятуватися майже не залишилося.

— Зупинятися не можна, — задихаючись, кинула вона. Її очі блищали, але обличчя залишалося зосередженим. — Ми повинні дійти до кінця!

— До якого кінця? — вигукнув він, перестрибуючи через коріння, які простягалися, наче пастки. — Ми навіть не знаємо, куди йдемо!

Вона рвучко зупинилася, схопивши його за руку і змусивши дивитися їй прямо в очі.

— Ми йдемо туди, де закінчиться все це. Якщо вони нас зупинять, то ми ніколи не дізнаємося правду! Я не знаю, як, але я впевнена, що ти можеш це припинити, — її голос був різким, але в ньому звучала щира віра.

Він на секунду застиг, побачивши відчай і рішучість у її погляді. Але ззаду знову почулися крики, металеве гуркотіння, яке пробирало до кісток.

— Гаразд, — сказав він, стискаючи її руку. — Я вірю тобі.

Далі вони бігли ще швидше. Він відчував, як браслет починає нагріватися, а світло, яке воно випромінювало, ставало все яскравішим. Це виглядало так, ніби пристрій реагував на щось, що було попереду.

Вони досягли великої галявини. У її центрі стояла металева конструкція, схожа на древній храм із технологій, які неможливо було описати словами. Структура вражала своїм величезним розміром і водночас викликала страх. Вона здавалася одночасно занедбаною і живою.

— Це… — її голос затих, коли вона дивилася на конструкцію з легким подивом. — Це і є те місце.

— Ти думаєш? — запитав він, важко дихаючи.

Вона лише кинула на нього швидкий погляд.

— Просто знаю.

Не встигли вони зробити кілька кроків до конструкції, як земля затремтіла ще сильніше. Ззаду вибухнув звук, і з-поза дерев виринули переслідувачі. Їхній вигляд був ще більш страхітливим, ніж герой очікував. Високі постаті, закутані в броню, їхні шоломи блищали червоним світлом, а рухи були чіткими і синхронізованими..

— Бігом! — вона закричала, хапаючи його за руку.

Вони кинулися до конструкції, коли з неї вирвався промінь світла і оточив їх, створюючи тимчасовий бар’єр. А потім вони пернеслись. 

Усередині конструкції було холодно і тихо, стіни випромінювали м’яке світіння, а центральний моноліт сяяв потужною енергією, освітлюючи неземні панелі й моноліт, який височів у центрі. Вони обидва стояли в тиші, ніби зважували наступний крок. Але тепер, серед металу й невідомого, між ними народилося те, що було справжнім і людяним.

Вона вперше за весь цей час дозволила собі слабкість. Її плечі опустилися, і обличчя трохи втратило ту жорсткість, яка тримала їх на плаву. Вона оперлася на найближчу панель і подивилася прямо на нього.

— Я втомилася, — зізналася вона, її голос був тихим і ламким. — Від того, що не знаю, чи доживемо ми до наступного дня. Від того, що все навколо — це загадка, і відповіді, здається, не існує.

Він підійшов ближче, відчуваючи, як її слова торкаються струмків його власного відчаю. Її голос був для нього чимось більшим, ніж просто звуком. Це була музика, яка змушувала його забути про те, що його існування висіло на нитці.