Ілля Собчук - Вантажівка з гниллю, Ілля Собчук

Промінь ліхтарика рвучко плигав з одного м'ясного шматка до іншого, з одного напівз'їдженого шматка - до іншого. 

Раптом він щось схопив. Вималював промінням форму.

Я придивився. І закричав.

Голова.

Це була блядська голова, що визирала з-під уламків. 

Ластовиння. Руде волосся. Сині очі.

Саша. То був Саша. Він лежав там, перемелений.

Ліхтарик випав, і голову знову огорнула темрява. Ноги трусилися в ритмічному танці, а губи сіпались; у штанях знову потеплішало. От тільки не згадаю, чи це сталося, коли побачив Сашу, чи коли його рука опинилась на моєму плечі. 

Ніколи не забуду те відчуття пронизливого холоду. Те відчуття безсоромної теплоти.

Голова кипіла. Сама ситуація - клятий пазл, у якому не збігалися лише дві деталі, - одна з них лежала розірвана у Звірячій темряві, а інша - тиснула на моє плече. 

Мозок відмовив, тіло паралізувало. 

Ззаду долинуло сопіння, що тишком наближалося до вуха. І різко пекельний біль пронизав плече. Я закричав. Повалився на землю. Підвівши очі побачив те, що ніколи не забуду до кінця життя. 

Потвора, схожа на Сашу, згорбилась та почала неприродно вигинатись, протяжно стогнучи. 

Тіло змінювалось. Шкіра змінювалась. Крик змінювався, він нагадував ревіння Звіра, що рухається, полює, чатує.

Плече відчувалось, як розведене керосином багаття; з нього струменів кривавий водоспад, що заливав одежу, лице та сніг. 

Потім рев. Миготіння перед очима. Все розмите. Втратив дар мови і… і… 

Зненацька, сам того не розуміючи, я схопив щось із землі та жбурнув у потвору. Спробував підвестись. Не вийшло. Вона розізлилась ще більше, скочила на мене та притисла до землі. Сашине руде волосся, сині очі та ластовиння щезли, тепер на мене скалилось щось бліде з чорними цятками, розкиданими довкола лиця. 

Паща розчахнулась, оголюючи акулячі зуби, на яких спочивали м’ясні залишки.

Сморід. Знову рев. Вона кинулась на мене. Кинулась на лице, вона хотіла знести моє довбане лице, та рука їй завадила. 

Рука, яку я встиг підставити.

Ікла впилися в неї з неймовірною силою. Струмочки крові потекли по шкурі. Я заревів. Почав несамовито гамселити потвору по обличчю, але ніякого результату це не приносило. Їй було все одно. Вона хотіла мене - мого м’яса, яке маленькими клаптиками розліталося навсібіч. У тих чорних очах віддзеркалювалась моя постать - кричуща, ридаюча. Постать здобичі.

Я міг бути серед них. Я був на підході. Я мусив побачити Сашу.

Потвора лізла вище. Сіла на груди. Тим часом рука повністю втратила зв’язок зі мною. Я її не відчував і, коли я необачно глянув на неї, то помітив вистрочені кістки. 

Раптом чомусь захотілося спати. Чомусь стало холодно. Чомусь стало тепло. Чомусь темрява…

…Раптом я встромив палець в одну з тих чорних дірок. 

Потвора заревіла, зробивши найголовніше, - послабила хватку. Я вмазав їй кулаком по морді та скинув на землю, підвівся та дав драпака. Успішно. 

Ззаду донеслися крики і швидка хода. 

Рипіння снігу розрізало барабанні перетинки, крижаний вітер щипав за лице, видираючи клаптики епітелію.

Ті крики, я чую їх і зараз. Ніколи не буває й ночі, у якій я не зазираю у вікно. Окрім двох силуетів з білими очима, я чую крики… Не людські, десь у темряві вулиці, яку не освітлюють ліхтарі. У такі моменти я найбільше хочу заснути. Заснути і не прокинутись, та цього ніколи не стається.

Коли я вибіг з території м'ясокомбінату, то вже не розбирав, куди мчав. Перед лицем проскакували світлові проблиски, гілки, іноді купи багна. Тіло роздирав пекучий біль, кров лилася по шкірі, ноги наче готові були розтанути.

Відпочити. Мені конче треба було відпочити. Присісти десь на хвилину, і знову продовжити біг. Якби не дорога, я б це зробив, я бачив біля будинків лавочки, поглинені їхніми тінями. 

Але на дорозі, коли я ту перебігав, донісся дивний крик, настільки дзвінкий, що нагадував гудіння потяга. Що ж, майже. Машина. Це гуділа машина.

Було боляче. Дуже боляче.

Ударна хвиля відкинула мене на якусь відстань, а потім в очах потемніло. Останнім, що я побачив, був чоловік, що вибіг з автівки.

Крики. Я продовжував чути крики.

Стимулом прокинутися став плач. Розплющивши очі я помітив, що знаходжусь не на дорозі, а в якомусь приміщені. Швидко я зрозумів, що це лікарня. Чиста біла постіль, такі ж стіни, за вікном світило сонце, а моя мати сиділа у своєму візку навпроти мене та ридала, притуливши тремтливі руки до обличчя. Біля неї також стояли сестри та брат. Усі плакали, окрім лікаря, що з напругою дивився на мене, Миколи Федоровича, що з переляком дивився на мене, і поліцейських, що із серйозними мордами дивилися на мене.

Я ще не прийшов до тями повністю, тому погано розумів, що довкола відбувається, та краще розібратись допоміг лікар. Допоміг. І допоміг мені вмерти.

“Андрію Володимировичу, мені дуже шкода, але ваші кінцівки були настільки понівечені, що врятувати їх не вдалося. Вони повністю…”

Затьмареними очима я опустив погляд донизу. І навіть побачивши весь жах, спочатку я не зміг його усвідомити, та все відбулося швидко. В очах почало двоїтися, троїтися, а потім все розмилося - кімната, силуети в ній, Я. 

Раптом я спіймав себе на думці, що краще б я помер, лежачи у сніговому болоті, борючись за власне життя. 

Ліва рука - ампутована. Права нога - ампутована. Плече ціле.

І наостанок мені показали відео. Відео з камери спостереження.

Час - 02:09. Дата - 29.12.2022. 

Перед екраном ворота, заметені снігом. Потім з’являється темна фігура, що силкується встати по центру; дивиться на зачинені ворота, переводячи погляд з одного місця на інше. Вона говорить з кимось. Прикладає руку до лоба. Злісно командує. 

Я зачаровано дивлюсь, а всередині мене знову прокидається пекельний біль. Я чую крики. Крики.