Ілля Собчук - Вантажівка з гниллю, Ілля Собчук

Не батько. Він не міг.

На інстинктивному рівні я виборсався та підвів погляд, оголюючи кулаки. Переді мною стояв гладкий чоловічок років на сорок - п’ятдесят. Мав смішні окуляри, смішні вуса та не смішний вираз обличчя. Вигляд був такий, ніби він тікав від когось. Він був нажаханий. 

Я опустив кулаки.

-Даруйте, я вас знаю?

У відповідь чоловічок зам’явся, облизав губи, змінився вираз обличчя.

-Ні, але можу припустити, що знаю Вас. Андрій В-володимирович, правильно? - пропищав він.

Микола Федорович. Не настільки я вже був тупим, проте вирішив продовжувати веселу гру. Ну не міг я встояти перед його писклявим голосом. Він пищав, як мишка, хоча виглядом походив на слоняру.

-Так. А звідки Ви знаєте?

-Ну як це, - розвів руками, -ми ж говорили вчора. Пам'ятаєте м-мене? Я - Микола Федорович, ну? Згадуєте?

Фразу “згадуєте ?” він вимовив настільки благально, що будь-який циган заздрісно вдавився б від такої майстерності. Час закінчувати. Все ж таки, робота була мені потрібна.

-А-а-а, так, пригадав, - сказав я. -Я дзвонив Вам на рахунок роботи.

-Так, на рахунок роботи. То, може, пройдемось в більш зручне місце? Й-я можу запропонувати вітальню, ходімо.

Микола Федорович обійшов мене зі спини та поклав руку на плече. Я її скинув, відійшов на крок.

-А хіба питання про працевлаштування не обговорюються в кабінеті відповідального за, власне, працевлаштування?

-Ну, з однієї сторони Ви праві але, - знову зам’явся, -у моєму кабінеті зараз повний гармидер. Там якраз прибирають, але питання ми можемо обговорити й в іншому місці. Прошу.

Він провів мене до кімнати, що розташовувалася недалеко від рецепції. Перед тим як увійти, я розвернувся - інтуїтивно, -та помітив, що Микола Федорович злісно дивиться на жінку - ту, що сиділа на рецепції, - погрожуючи кулаком. Жінка копирсалася в паперах, стримуючи сльози.

Ох, Миколо, Миколко, таке ми засуджуємо. Шкода, що тоді я не розквасив твоє свиняче рило. Сподіваюсь, за мене зробили це твої нові друзі. І не тільки це. 

У результаті, роботу я все ж таки отримав. Що робити - пояснили наступного дня. Саша пояснив.

Якщо говорити коротко, то Саша був двометровою підкачаною палицею, з досить гарним обличчям, вкритим ластовинням. Чесно кажучи, я щиро здивувався, що така персона як він працювала тут, вантажником, а не в якійсь модельній індустрії чи щось типу того. На мої запитання з цього приводу він лише сміючись відповідав: “Та нє, не для мене то всьо. Мені більше по душі така праця, а не та-во”. Як виявилось, він був родом з села, і тільки нещодавно переїхав до Львову. 

Він був хорошою людиною. Реально хорошою. Кращою, ніж я.

Тоді я ще не розумів, як Максим своїм запліснявілим мозком міг класифікувати Сашу як “вилупка”. Але зараз, сидячи у кімнаті, в якій єдиним джерелом світла є настільна лампа, та слухаючи скрегіт ручки об папір, розумію, що Максим виявився не таким вже й тупим. 

Він виявився чортовим генієм.

На жаль, попрацювати довго з Сашею не вийшло, як і втриматись на посаді. 

Усе сталося протягом нічної зміни з 28-го на 29-те грудня, 2022-го.

Її наслідки не відпускають мене по сьогодення. Я змінився. Мені в дзеркало на себе тепер гидко дивитись.

День у мене тоді не задався з самого ранку: посварився з матір’ю, побився з якимось алкашом, через що під оком красувався здоровезний синяк, ще й в школу до брата викликали. Короче кажучи, був я трохи задовбаним та змученим. Дико хотів спати. На роботу прийшов приблизно в половині дев’ятого. Саша сидів у своєму фірмовому кріслі на кухні.

-Здоров, бу… Ой-йо! - скрикнув він та скочив на ноги. -Хто-то тебе так?

Махнувши рукою я відповів:

-Та алкаш один пристав. Ну і… ось.

-Бачу. До дохтора ходив?

-Нащо? І так пройде.

-Ну… все одно ліпше сходити. Це ми - сільські хлопці - після кожної потосовки можемо вийти, як і ввійшли - чистими та усміхненими, без пилинки, не те, шо ви, - міські.

Засміявся.

-Ой, та пішов ти, - сміючись відповів я.

Закипів чайник, і під чайок з бубликами ми говорили про життя, роботу, колег і тому подібну хрінь. Могли б і далі, якби Саша не запитав:

-Андрюх, а котра зара’ година? 

Годинник мертвотно висів на стіні, коли ми зустрілися поглядами.

-П’ять на одинадцяту, а що? - сьорбнув чаю.

-Мені сьогодні просто Кирилко дзвонив. Казав, шо в дванадцятій потрібно приїхати на точку в Дрогобич і забрати товар.

-А з якої статі ти маєш їхати? А Степанович де? 

-Захворів. 

-Пиздець, вони шо там, взагалі обнагліли?

-Ну, обнагліли чи ні, а роботу треба зробити. Нам же за неї платять.

-За доставку власноруч доплачують?

-Нє.

Я вилаявся.

-А не зарано їхати? До Дрогобича звідси за годину можна дістатись. До того ж комендантська скоро.

-Ти бачив, скільки там снігу навалило? Дай Боже хоча б до часу доїхати. На рахунок комендантської… сказали, шо проблем не буде.

-Ну… добре.

Чайна церемонія завершилась, і я провів Сашу до вантажівки - ще того чудовиська, від величі якого волосся стає дибки. Не жартую. Ви коли-небудь бачили здоровенне тіло вночі? Коли все тихо? Коли нікого немає поряд? Я бачив.

-Ну, бувай здоров. Побачимось, - попрощався Саша, стиснувши руку.

-Бувай. Навзаєм.

Двигун заревів. Колеса закрутились, перемішуючи болото зі снігом, і вантажівка зникла у нічній темряві, залишивши мене на самоті. Я розвернувся та почимчикував усередину.

Далі хронологія часу втратилась. Пам’ятаю, що прийшов у кімнату та вмостився на дивані, намагаючись заснути. Не вийшло. Протягом невідомого відрізка часу я вовтузився на жорсткому пухові, та все марно.

Здатність нормально спати для мне здавна втрачена, - гадаю, відколи закопав свого батька. Стовідсотково у цьому певний: у першу ж ніч після похорону я не міг зімкнути очей, просто лежав на спині та дивився на стелю. А може ще до цього. Не знаю. Не впевнений.