Ілля Собчук - Вантажівка з гниллю, Ілля Собчук

Варіантів було багато, починаючи від важких снодійних та закінчуючи бухлом з бабами. Проте єдиним більш-менш дієвим способом виявилися сигарети. Не те щоб після них я засинав, як малюк, та ставало набагато краще. 

Тепер же нічого не допомагає.

Пачка лежала в куртці. Я витягнув її, проте втримати не зміг. Коли нагнувся, щоб підняти її, то у щілині між шафою та підлогою щось побачив. Якийсь предмет. 

Цікавість пробудилась, її не зупинити. 

Посунути шафу на кілька сантиметрів не викликало великих проблем, а от те, що з неї випало, цілком.

Бежевий пакунок. Твердий. Об’ємний.

Підозріло?

Цікавість з кожною спаленою хвилиною, з кожним цокотінням годинникових стрілок та з кожною каплею поту, стікаючою моїм чолом, жадала більшого. У кого я таким вдався - не знаю.

І от беру я ножа, роблю надріз… і звідти сиплеться білий порошок.

“О, сніжок пішов”, - думаю я.

Відповідна картина: сиджу я, значить, на колінах, а на джинси та підлогу струменить снігова лавина; в одній руці тримаю ножа, в іншій - розрізаний пакунок. 

Щоб зробила звичайна людина на моєму місці? 

Це цікаве питання, тому що ні в поліцію, ні до начальника дзвонити не можна. Єдиним правильним варіантом було б поставити пакунок на місце, звідки він випав, та продовжити займатися своїми справами, ніби нічого й не було.

А я занюхнув. Зробив доріжку та занюхнув. Потім ще раз. І ще раз. І ще раз, допоки не втратив свідомість.

Скільки там дають за незаконне вживання наркотичних препаратів? Два роки? П’ять? Чи може по голівці гладять? Деякі нічого з цього не отримують, бо здихають від передозу ще до того, як про це хтось дізнається. 

Я міг бути серед них. Я був на підході. 

Скільки я внюхав - не знаю, але зважаючи на те, що уві сні я побачив покійного батька, то точно не один грам.

Я лежав на дивані у тій самій кімнаті. Темно було, хоч око виколи, проте якимось чином двометровий кусень сала, що стояв переді мною та свердлив мене поглядом, роздивитись я зумів. Не хотів.

Він був настільки чорним, що я міг бачити в ньому своє відображення. В одній руці він тримав ремінь, а в іншій - пляшку з-під чогось.

Та все це ніщо, порівняно з його очима. Вони були білосніжними, як той порошок; родзинкові зіниці пильно дивилися на мене, від чого по шкірі пробіглися сироти. 

Це був погляд дорікання, але в чому? В тому, що я херачу, як віл, щоб прогодувати сім’ю, яку Ти покинув? Тобі не було на нас начхати? Тобі було на нас начхати, ти…

(Слова нерозбірливі)

Він заносить ремінь над головою, і я намагаюся закричати. Мене поглинає пітьма, і я прокидаюсь. 

Важко дихаючи я озираюсь. Помічаю, що у кімнаті я один, тому з полегшенням опускаю голову - бачу темнувату пляму на паху, яка збільшується та починає смердіти.

(Слова розібрати неможливо. Папір мокрий та весь у розмазаних чорнилах)

Скільки часу пройшло між зміною одягу та хованням пакунка на місце - гадки не маю, але коли я з усім закінчив, годинник, який бездушно дивився на мене з чортовим презирством, показував другу годину ночі.

Той годинник… Сміявся з мене. Сміявся своїм дерев’яним, бляха, ротом.

Саші не було. За математичними підрахунками він мав прибути ще годину тому, якщо в дорозі, звичайно, нічого не сталося. 

У такому разі він би подзвонив. 

Коли я схопився за телефон, то почув знайомі звуки, - ревіння двигуна та скрегіт головних воріт.

Хитаючись, я вийшов надвір.

Велетенський Звір стояв у кучугурах, освітлюючи площадку блідими променями. Коли я дивився на нього, щось всередині мене стискалось до мікроскопічних розмірів. Звір ідеально маскувався на фоні нічного неба: здавалося, що Він, - це просто два яскравих ока, у яких немає опори кріплення. Вони просто існували самі по собі, як вогняні сфери.

У кабіні водія був рух. Я бачив людину. І коли вона вилізла, стискання всередині мене зупинилось. Все всередині мене зупинилось.

З кабіни виліз… Саша, весь у крові та пошматованій одежі. Дещо мені здалося, але спочатку я в це не повірив: було це, знаєте, одночасно і неймовірно смішною, і неймовірно жахаючою думкою.

-Привіт. Андрій! - весело гукнув Саша.

Перші секунди я мовчав: дивився на його тіло - криваве… гладке. Він став гладкішим. Його соковиті м’язи перетворилися на в’язкий жир. Пузо більше за бочку. 

-С-саш, шо з тобою?

-А?

Тілом пройшлися дрижаки: думка, що це не Саша, а хтось інший, на мить заполонила розум, але ластовиння, руде волосся та сині очі викорінили її з голови. 

Я перепитав:

-Саш, шо з тобою, блять, сталося?

-А. Це, - його голос був меланхолійним, ніби записаним на автовідповідач. -Все добре, просто… коли я вирішити вийти посцяти біля лісу, то помітити, як на мене бігти дикі звірі. Я тікати і… сам бачиш, що з того виходити.

Я приклав йому руку до лоба. Він по-дибільному усміхався, а лоб - горів кригою.

-Ти весь холодний… Іди до кімнати та випий чогось, а я тут сам розберусь.

-Ні. Ні, - заперечував Саша, - я… мусити… допома…

-Шуруй, сука, в кімнату. Швидко.

Усмішка змінилась виразом, який випливає зазвичай тоді, коли людина не отримує того, чого хотіла, - зазнає провалу, стає розчарованою. Саша повільно кивнув головою та кульгаючи пошкандибав у темряву. Я залишився наодинці зі Звіром. Велетенським Звіром, що чекав.

Мав би я тоді запитати, як пройшла зустріч, який за якістю товар та подібну формальну хрінь. Але було не до того. З Сашею було щось не так, щось з ним сталось, і пізніше я зрозумів, що саме. На мій превеликий жаль.

Кузов відчинився з пронизливим скреготом, від якого тілом вишикувалась армія мурашок. Вона неслася догори, донизу, роздираючи шкіру та кістки, коли очі вгледіли розтрощені ящики з виваленим м’ясом. У повітрі витав настільки смердючий запах, що ним можливо було струїти ціле місто.