Галина Курдюмова - Характерник і відьма, Галина Курдюмова

Глава 2. Сюр. 2.

Свідомість почала вимикатися. Хоча ще якимось краєчком я розуміла, що мороз міцнішає і що залишилось недовго… Добре, хоч не носом у снігу…

Раптом звір заворушився і вибрався з моїх обіймів. Стряхнувся, глянув виразно і почвалав геть. Куди ж ти, голубчику?

Вовк озирнувся, постояв мить і знову рушив. Він ніби запрошував мене із собою. Засміялася гірко – і сміх перетворився на глухий кашель. Це вже, мабуть, марення. Та, якби й ні, я не можу ворухнутися.

Здається, сіроманець зрозумів, потупцював на місці, потім зірвався і в кілька стрибків зник у лісі. Одразу стало неймовірно самотньо і боляче. І боліла не стільки нога, як десь у грудях, немов втратила щось таке дороге й рідне… Засміялася, але вже у думках: дикий звір мені рідним став. Як же змінюється людина, опинившись у небезпеці! Як насправді, то однаково я замерзну, хоч з вовком, хоч без нього. І все ж мені було значно легше замерзати, притулившись до його боку.

Все, дорогенька, прийми думку, що все завершилось, прийми свою долю. Лягай на снігову перину і засинай вічним сном.

Згорнулася клубочком, намагаючись при цьому не рухати поламаною ногою, і закрила очі, прощаючись подумки зі світом. І, коли думки вже почали вимикатись, відчула раптом, як хтось гарячим язиком лизнув мою щоку.

 Сон знесло, мов вітром. Я смикнулася і розплющила очі. Наді мною стояв вже знайомий вовк, той, в якого шерсть немов вкрита памороззю, і очі блакитні. Щоправда, зараз, уночі, вони не видавалися блакитними, а були схожі на дві темні вирви.

Гордого місяця не було видно, бо закрили його красу важкі хмари. А з неба злітали перші сніжинки майбутнього сніговію.

Вовк ще раз лизнув мене, потім ухопив зубами за куртку і потягнув по снігу, впираючись лапами.

Закусила закоцюблі губи, щоб не кричати, бо біль у нозі ожив і пронизав усе тіло, мов блискавкою. А в голові заметалися думки: що відбувається?

Вовк-тато несе обід голодним вовченятам? Ні, для вовченят ще занадто рано, зазвичай малюки у диких тварин народжуються десь у травні. Отже, цей варіант відпадає,  а звір має іншу ціль. Яку - не знаю. Та з його появою мене знов огорнув незвичний і недоречний у моєму становищі спокій та з’явилося відчуття, що все правильно, що так і має бути. Вовк рятує людину. Тільки от куди він мене тягне? До людських поселень звідси так далеко, що навіть могутньому звірові це не під силу. Бачу, що йому нелегко.

Почала допомагати, впираючись здоровою ногою та руками, хоч це й було не просто, бо кінцівки задубіли від холоду. Чи є від цього користь, чи я лише відтягую неминучу загибель?

А далі навколишній світ перетворився у суцільну заметіль, а я – у безвільну ляльку без думок і відчуттів. Не знаю, скільки часу все тривало, бо залишились лише холод і біль. І повільний рух ривками.

Рух у безвість у нічних безлюдних Карпатах.

Здається, свідомість кілька разів залишала мене і знов поверталась. Навіть не свідомість, а усвідомленість, що ще жива. Черговий раз я отямилась, коли вовк затягав мене через поріг до маленької хатинки, складеної з грубих необтесаних дерев’яних колод. Дотяг до низької лежанки, вкритої старими шкурами з неприємним запахом вологої вовни.

На лежанку я вже сама якось забралась, вже не втримуючи крик болю. Відкинулась без сил, лиш краєчком свідомості розуміючи, що вовк вмощується поруч. Обійняла його, схлипуючи, увіткнулась в шию мокрим від сліз обличчям. І не знаю коли заснула, бо зламана нога ще довго боліла та сіпала.

Все, що відбувалось, здавалося якимось сюром - дикою, беззмістовною, парадоксальною ситуацією. Я навіть не була впевнена в її реальності, припускаючи, що то вже передсмертні видіння замерзаючої людини.

А от пробудження мене не просто здивувало, а шокувало.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍