Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

подій у Східній Європі; різноманітного рангу чиновники усіляких державних інституцій, делегати обох Рад і їхні численні помічники зайняли всі готелі, будинки, апартаменти та кімнати під ренту; верткі посильні, що скидалися на кишенькових злодюжок, збивали людей із ніг; чистильники взуття, цирульники і вуличні торговці дерли з гостей новоспеченої столиці безбожні гроші; страхітливими темпами множилися юродиві жебраки, які дивовижним чином забували про каліцтва і давали драла при появі синіх одностроїв сердюків. Спокійними до нещодавна дорогами тепер безперестанку гуркотіли карети й екіпажі, на перехрестях міські кликуни горланили свіжі новини з фронту, купи сміття і ціни зростали просто на очах, проте весь цей гомінкий рух життя завмирав, змовкав і поштиво розступався, коли у східному напрямку марширували новосформовані полки війська Січового.

— Ой на горі та й женці жнуть, — співали вояки так, що шибки дзвеніли. — А попід горою, яром-долиною козаки йдуть!

За солдатами бігли зграйки дітлахів, підспівуючи дзвінкими голосами, а місцеві (переважно жінки, від молодиць до старих баб) хрестили їх услід.

Прохолодне березневе повітря смерділо димом від трьох міських заводів, які цілодобово гуркотіли над замовленнями для фронту. Жовто-сині прапори різних розмірів, відтінків, фактур майоріли над будинками, прикрашали веранди й огорожі, висіли у вікнах і на стовпах. Афішні тумби і паркани, що рясніли колись різноманітними оголошеннями та непристойними малюнками, вкрилися лускою агітаційних плакатів: гнівний козак ударом шаблі розтинає зелену двоголову курку, яка стискає в кривих лапах скривавленого ятагана та піштоля з цівкою диму. DO BOYU ZA UKRAЇNU! — проголошував підпис під картиною.

Всюдисущі плакати захопили все місто і дісталися навіть сумнозвісних Єзуїтських Мурів. Збудовані два століття тому, Мури були головними оборонними спорудами Вінниці, але давно занепали, і після багаторічного запеклого жонглювання цидулками й кошторисами сумнівна честь заволодіти купою руїн відійшла до Таємної Варти. Розвалені контрфорси та ветхі бойові вежі продовжували занепад у новій власності, аж допоки у Варті не зметикували, кому їх можна впихнути — і на початку тисяча вісімсот п'ятдесят третього року Єзуїтські Мури стали надбанням хортів Святого Юрія.

Божі воїни сяк-так відновили тутешній костел, облаштували власну церкву, відремонтували конвікти, де розквартирувалися. Підтоплені підвали перетворилися на тюрми, про які швидко розлетівся неприємний поголос, і навіть щирі віряни намагалися обходити Єзуїтські Мури дальньою дорогою. Ніхто не хотів потрапити на допит до хортів Святого Юрія — навіть тепер, коли їхні ряди змаліли, ба майже зникли.

У темряві, посіченій вогниками довгих церковних свічок, Отто Шварц перечитував Біблію. З дитячих літ він утаємничувався в її мудрість, і читання інших книжок вважав дарма згаяним часом. За відданість Біблія винагороджувала: при кожному прочитанні являлися нові, раніше непомічені сенси. Отто щоглибше пірнав у споконвічні таїни Книги книг, напувався вином сакральних істин, відчував Його долоню на плечі... Древні заповіти дарували силу навіть у найскрутніші часи — а для хортів Святого Юрія теперішні дні, беззаперечно, були сутужними. Київський штаб, незрівнянно кращий за вінницькі підвали, довелося покинути після повідомлень про невпинне просування Орди. Відступ запам'ятався Отто панічними криками, вічною штовханиною та небезпечною тиснявою на дорогах до столичних брам. Ніхто не бажав пропускати вперед божих воїнів!

Це неймовірно дратувало Отто. Перебіг чужинських битв мало цікавив австрійця — він вважав війни світською метушнею, які неможливо порівняти з місією очищення. А ті армійські забавки, за винятком священних хрестових походів, завжди були, є і будуть, допоки живе засліплене пристрастями многогрішне людство.

Шварц мерзлякувато повів плечима. У кабінеті панував сирий холод, із меблів тут стояли лише стіл і стілець — Отто вважав аскетичність однією з найголовніших чеснот мисливця за нечистю та й узагалі будь-якого християнина. Його вернуло від пишних прикрас, якими набивали свої покої тутешні священники, і він ніколи не приховував огиди до такої жадібності.

Компанію Отто складала пара породистих українських вівчарок на прізвиська Фобос і Деймос. Цуциків подарував голова Таємної Варти Юхим Кривденко після виборів гетьмана — то було на початку великого полювання. Отто мав слабкість до породистих собак, а Кривденко про це дізнався.

— Попри милий вигляд, тварюки мають злісний характер і слухаються лише господаря, — попередив Юхим. — Якщо не здужаєте належно виховати — стріляйте їх сміло, не ображуся.

Але натаскані австрійцем цуценята перетворилися на відданих кудлатих охоронців, які супроводжували керманича божих воїнів, брали участь у полюванні на вихрестів, і навіть мали на рахунку кількох розірваних лікантропів у вовчому тілі. Втім, попри чудовий подарунок, стосунки Отто з очільником Таємної Варти зіпсувалися восени, відколи почалося вторгнення Орди.

Вівчарки повели мордами і разом підскочили з теплих підстилок: хтось наближався до кабінету. Напевно, Руслан. Отто запам'ятав сторінку, з великою обережністю вклав майже трьохсотлітню реліквію родини Шварців до сандалової скриньки (оксамитове ложе всередині, срібні прикраси зовні), і після шанобливого цілунку хреста на кришці сховав скриньку до ящика столу, що замикався на ключ.

— Прошу, — мовив Шварц водночас зі стукотом у двері.

На порозі став Руслан, кмітливий командир, обраний Отто фаворитом. Усіма силами Шварц відбивав його від призову до лав війська Січового. Як і щеня української вівчарки, цей юнак потребував правильного виховання, аби перетворитися на грізне невблаганне створіння, яким і належить бути справжньому мисливцеві на нечисть.

Руслан перехрестився, вклонився і доповів:

— Усе готове, великий майстре.

Новий шанс зрушити їхнє полювання з мертвого місця. Нарешті!

Отто підвівся, застиг на мить: так, Його долоня досі лежала на плечі. Отто зі вдячністю перехрестився, нап'яв крислатого капелюха і рушив до кімнати для допитів. Фобос і Деймос бігли слідом.

Пронизаний клейкою вогкістю коридор, сяк-так освітлений кіптявими лампами, слугував єзуїтам льохом, який хорти Святого Юрія перетворили на каземати: комори замкнули дверима зі сталевими засувами, кожну стіну прикрасили величезним, намальованим білою фарбою, хрестом. Утім, розгледіти святий знак ніхто не міг, оскільки ні віконець, ні інших джерел світла у глухих камерах не малося. Солом'яника чи навіть цеберка для природних потреб хорти не давали, тож бранцям доводилося спати на вогкій холодній підлозі і дихати випарами застиглих багатошарових випорожнень, які не прибирали. Ніхто не затримувався тут надовго.

Стіни коридору ковтали відлуння їхніх кроків.

— Відчиняйте, — гукнув Руслан у двері, доваживши ударом долоні.

Кімната для допитів сяяла численними смолоскипами, і завдяки вогню тут було