Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Може, у тому хробакові ховається шанс на майбутнє відродження? — тепер Ґадрина голова химерно пульсувала розмірами у такт її люті. — Ні! Не думай просити за нього. Хробак відбуває заслужене покарання.

— Чи можу я запропонувати...

— Торг не пасує тобі, Ґааде. Де твоя гідність? — вона підпливла до нього впритул. Змії затремтіли біля його скронь.

— Я готую вторгнення. Ти маєш час до його початку. Якщо ти встигнеш... Якщо я засвідчу відродження — істинне, велике, непідробне відродження! — лише тоді замислюся над зміною плану.

Він кивнув — і цього було досить, аби Ґадра відсунулася.

— Та ми обоє знаємо, що ти не встигнеш, Ґааде, — її голова нарешті перестала змінювати розмір. — Ніякого відродження не станеться. З-поміж усіх інших ти завжди був найпоміркованішим, найрозсудливішим... Тому знайди, врешті, сили визнати поразку і відступити. Ніхто тебе не засудить. Ти потрібен мені на чолі війська!

— Добре, — Ґаад уперто відвів погляд. — Але спочатку я закінчу те, що почав.

Її волосся обернулося чорним димом.

— Як бажаєш. Однаково те жалюгідне дерево згине.

Химерні обриси розтеклися, обернулися клубком темряви, що злетів у мертве небо і розчинився у безхмар'ї.

Ґаад провів її поглядом, після чого дозволив собі пробурмотіти кілька нерозбірливих слів. Схилився над підлогою зали, обережно провів по камінню пальцями. По сірому колу між тріщин розбігалися скляні артерії візерунку, що збиралися у грандіозну складну фігуру, яка перетворила квітучий світ на занурену в агонію тінь.

Все це — його провина.

Хіба не простіше піти запропонованим шляхом? Ґадра має рацію: по той бік живуть створіння ниці й мерзенні, їхній світ багатий і щедрий, треба лише перегорнути сторінку, забути про...

Ні! Ґаад спинив себе, як спиняв щоразу, коли думки приводили до цього манівця. Він мусить завершити розпочате. Виправити скоєне.

Стрімким рухом Ґаад підлетів до дерева, обережно провів рукою по теплому стовбуру. Дерево пашіло життям: чіплялося в землю розкидистим корінням, шепотіло соками під корою, визрівало жолудями серед чорного листя. Воно жило посеред висохлого пустирища! Але засліплена смертю Ґадра не здатна роздивитися цього дива.

— Ні, друже, ти не згинеш, — промовив Ґаад. — Ти прокинешся. .. І разом із іншими зміниш цей світ.

Він готувався понад дві сотні років. Урахував усі попередні невдачі. Цього разу все безсумнівно вийде!

Та для початку треба звільнити того бовдура. Небезпечно дражнити Володарку, але тепер кожен боржник може стати в пригоді.

Високим стрибком Ґаад пересунувся до смуги випаленої землі при нерухомій річці. Ні гнилі, ні смороду — лише нерушна мертва вода, що скидалася на прозорий пісок. Ґаад тицьнув вказівним пальцем на виснажений ґрунт, почав малювати у повітрі, і порепану землю вкрило колом із дивними символами всередині.

Його очі блиснули. Повітря замерехтіло, згусло, вибухнуло багряними іскрами — посередині кола виросла постать у білому.

— Дякую, що відгукнулася, — сказав Ґаад.

Вона мовчки вклонилася. Довге світле волосся чиркнуло по землі.

— Тобі відомо, де його ховають?

— Так.

Вії над блакитними очима затріпотіли.

— Бажаєш його визволити?

— Так, — прошепотіла вона.

Закоханими нескладно маніпулювати — знав це по собі. Кохання знищує здоровий глузд... І ціна за те буває занадто високою.

— Якщо Ґадра дізнається, її гнів буде страшний, — попередив Ґаад.

— Я не боюся.

— Ти з роду Хранительок. Може, сама до пуття не розумієш, навіщо він тобі здався, але оберігаєш...

Ґаад обережно торкнувся вказівним пальцем її лоба. Вона зітхнула, тілом пробігли дрижаки, блакитні очі спалахнули опаловим сяйвом.

— Цієї сили вистачить, аби витягнути його звідти.

— Дякую!

Знову він ховається за іншим, знову згрібає жар чужими руками... І не відчуває за це жодної провини.

— Поверни його додому крізь малюнок, — напучував Ґаад. — Попередь, аби не стрибав більше через тінь.

— Він не почує моїх слів.

А й справді.

— Тоді вигадай щось, — Ґаад махнув рукою. — І нікому про це розповідай!

Вона зникла, лишивши по собі сніп багряних іскор.

Недбалим жестом Ґаад знищив коло. Для гри йому знадобиться повна колода... Аби лише блакитноока спромоглася зробити все правильно!

Сіра, ламка, запилюжена пустка у кривавому світлі. Невже тут і справді буяло колись життя — гучне, яскраве, невщухне? До глухої тиші, до вуглинки в небі, до праху навкруги... Старі спогади поблякли, але болючий шрам відповідальності не рубцювався. Все це — його провина. Трагедії можна було уникнути... Можна було уникнути! Щоразу ця думка ятрила, як уперше.

Та минулого не виправити — лише навчитися з нього.

Він клацнув пальцями, і за мить навколо виросла улюблена домашня ілюзія — затишна булька, його єдиний прихисток. Вітерець легко торкнувся щоки. Річка, повна життя, потекла за спиною. Букет різноманітних запахів дражнив ніздрі. Зацвірінькали пташки, загойдалися дерева.

Так стане насправді, якщо його задум спрацює.

Ґаад підійшов до столу і ковтнув із вічно наповненого кухля. Холодне, пінне, геть як справжнє — шедевр ілюзії!

Мабуть, він і справді призвичаївся до цієї форми більше, ніж мусив... Мабуть, спілкування з людським родом і справді змінило його.

Ґаад запалив люльку. Куриво смакувало міражем. Він видихнув, надав димові обриси дуба і обережно торкнувся його пальцем.

Цей світ помре, якщо його задум провалиться.

— І людиська по той бік згинуть, — пробурмотів Ґаад.

Утім, їх було не шкода.

Розділ 1

Звання тимчасової столиці Українського Гетьманату неабияк лестило вінничанам, але вже місяць по обидва береги Південного Бугу молились і ставили свічки перед усіма святими образами за швидку перемогу та повернення столиці на попереднє місце, визначене від часів Київської Русі. Дорогі серцю містян заклади тріщали й роїлися від іноземних репортерів, що прибули з усього світу, аби висвітлювати перебіг військових