Страшні оповідання на ніч - Сімейний відеоархів, Страшні оповідання на ніч

Минуло небагато часу, перш ніж я зрозумів, що дзижчання справді реальне – я в цьому переконався після того, як буквально перед моїми очима пролетіла муха й осіла десь на стелі. Я був спантеличений, звідки вона взялася - чи знову залетіла потайки через вхідні двері, чи це була та сама, що й учора. Однак я одразу відкинув останнє припущення, бо згадав, як виганяв муху вранці, знявши москітну сітку.

Я з цікавістю додивився плівку до кінця – все відео тривало не більше десяти хвилин, – і одразу взявся ганятися за мухою, знову знявши сітку з вікна. Нехай я міг і заснути в кімнаті за зачиненими дверима, але мені зовсім не хотілося наступного дня виявити в будинку цілий виводок мух.

Ця дрібна зануда довго літала від однієї стіни до іншої, голосно дзижчачи, доки нарешті не знайшла відкрите для неї вікно. Після такого моя колишня сонливість остаточно зійшла нанівець, і я роздратовано побрів на кухню заварити собі чаю. Жодних справ, окрім як поїхати на якийсь час додому в місто, у мене на завтра заплановано не було, а тому рано вставати не було жодної потреби – дивитимусь наявні відеоплівки, доки знову під них не засну.

***

Уже звичним рухом я заправив плівку в проектор і сів зручніше на диван із гарячою чашкою чаю.

Блідий білий екран змінився вступним кадром, на якому був зображений вхід у садибний парк на задньому дворі. Я тут же злегка скривився від неприємного відчуття на душі, яке виникло, – до цього моменту я успішно-було забув про інцидент, що стався вдень, але тепер, коли я знову виразно пригадав, як занапастив мало не половину дерева, я відчував, як винувато червоніє моє обличчя. Я б із радістю забув би про це ще раз.

Тим часом перед камерою з'явилося радісне й усміхнене обличчя мами. "Як добре, що вона не бачить мене зараз, і що я накоїв" – подумав я. Вона стояла якийсь час і, не відводячи свого лагідного погляду, дивилася прямо в камеру, а потім посміхнулася ще ширше. Мені ж здалося, що в цей момент вона дивилася прямо в мої очі, в мою душу, що я аж зумів відчути її близьку присутність, і від цього злегка здригнувся.

Кадр сіпнувся – це мама взяла камеру в руки, і, попрямувавши на прогулянку в парк, продовжила себе знімати на витягнуту руку. Вона фіксувала на відео своє чудове творіння, іноді охоплюючи камеру обома руками, і кружляла так у танці. Парк на відео виглядав дуже доглянутим, на землі жодного листочка, або зів'ялої квітки – ось що значить материнська турбота. Та не хочеться себе нахвалювати і нехай сказане не сприймається як моє виправдання, щоб не здаватися самовдоволеною людиною, проте сьогодні і після мене парк виглядав ідентично доглянутим і прибраним.

Ось матір весело блукає вимощеною каменем доріжкою вздовж катальп, присіла в альтанці, оповитій гостролистою вербою, далі знову кружляє біля пурпурових гладіолусів і стебел плетистої троянди, проводить руками по клумбі вишуканих бузкових гортензій.

Але, що це...

– Трясця твоїй…!

Від несподіванки я пролив на себе гарячий чай, обпікся і упустив чашку на підлогу. Безмежні хвилі тривоги заливали мою душу від того, що я щойно побачив на проекції. Мої широко розплющені очі насторожено продовжували стежити за тим, що відбувається на кіноплівці, бігаючи від одного кута проекції до іншого, проте мама знову почала активно кружляти в кадрі з відеокамерою, змушуючи все навколо неї розмиватися в русі.

Не дочекавшись кінця відео, я негайно підвівся з дивана і підійшов до проектора, після чого намацав клавішу перемотування назад і з такими ж широко розплющеними очима став пильно стежити. Пальці мої тряслися від хвилювання, а дихання почастішало. Цікаво, чи це не уява мить тому зіграла зі мною злий жарт? Чи піддався я знову втомі, що не розрізняю, де реальність, а де видіння? Чи я непомітно для себе знову заснув, і вмить прокинувся, як пролив на себе чай?

Але що, якщо ні, і мені не привиділося? Як тоді пояснити побачене?

Я знову запустив запис, тримаючи свій палець на клавіші паузи. Ось мати знову гуляє вимощеною доріжкою, сідає в альтанку, кружляє біля гладіолусів і троянд, проводить своїми руками по бузкових гортензіях...

– Що це? Що відбувається? – тихо сказав я.

З проекції, яку я вчасно поставив на паузу, на мене дивилося усміхнене обличчя матері. Проте за її спиною було чітко видно дерево катальпи, саме тієї, в якої я випадково відпиляв сьогодні здорову гілку разом із надламаною. На проекції дерево виглядало ідентично до того, який вигляд воно має просто зараз, після мого невдалого втручання. Я точно не міг помилятися – це було одне й те саме дерево. Але як це можливо?

Зі збудженням я додивився плівку до кінця, проте нічого нового в кадрі не сталося – дійшовши до кінця ряду з деревами мама помахала наостанок рукою і вимкнула камеру. Після чого у вітальні нависла тиша, порушувана лише шумом роботи проектора.

Якийсь час я просто стояв біля проектора, намагаючись знайти пояснення тому, що я щойно побачив. Замість відповідей у мене в голові виникали все нові й нові запитання, а будь-які навіть правдоподібні здогади одразу ж розбивалися об мій сумнів у їхній істинності.

Як моя необережність, що сталася буквально сьогодні вдень, могла потрапити на запис із минулого? Що це – неймовірний збіг чи оптична ілюзія? А що ще мене може чекати незрозумілого на наступних записах?