Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

за Алла-акбою. Щільно закутаний коконом слів, отриманих від Бога або когось дуже на нього схожого, він був для татарського божка невидимим. Бо навіть якщо Алла бачив його, то він здавався йому всього лиш іще однією душею, що заблукала в підземному світі.

Так дійшли вони на поверхню до табору татар, і ніхто не спостеріг того, що Мрук іде слідами Алла-акби. Лиш коли божество зупинилося перед вождем Бурундаєм і почало впихати йому нутрощі назад до розтятого Якубовим мечем черева, Мрук озвався:

— Алла-акба!

Усі завмерли, і над табором запала тиша. Алла-акба скривив свою жаб’ячо-слимачу морду й бурхнув парою з ніздрів.

— А ти хто, шмаркачу?

— Я Мрук. Я прийшов забрати те, що ти вкрав у Зміїного Короля.

Алла-акба глузливо зареготав, і через хвилину вже всі татари навколо ревли від сміху. Здавалося, що навіть їхні прудкі коні іржуть, потішаючись.

— Ооо, тримайте мене, бо мені бебехи знову випадуть! — Бурундай схопився за перев’язаний тулуб. — От якого рицаря без панцера прислав король гір!

— Король-сруль. Серця не віддамо, але можеш старому гадові віднести інший подарунок. — Один з отаманів вискочив перед військо, спустив штани, випнув зад і висрався перед Мруком, ще й голосно пердів на загальну радість татар. — Ось і подарунок, гідний твого короля.

— Я прийшов до тебе, Алла-акба, не до них, — незворушно відповів Мрук. — Віддай серце, або буду з тобою битися.

— Тікай звідси, хлопче, але підстрибом, бо непереливки тобі буде, як нам набриднуть твої жарти. — Божество сплюнуло хлопцеві під ноги, а тоді озвався Бурундай:

— Ану, Алла-акба, не позбавляй нас потіхи! Стань до бою, покажи гівнюку!

— Покажи йому! Покажи! — долинуло з незліченних горлянок.

Алла-акба примружив жовті очиська. Поганські боги мусять слухати своїх прибічників, бо від них залежить їхня сила, тому він неохоче вийняв обушок з руки одного з татар і кинув його Мрукові. Хлопець зграбно впіймав зброю і уважно її оглянув. Це була просто кінська щелепа, прив’язана ременями до кінця букової палиці, ані гарна, ані добре виважена. Махнув нею для проби раз і другий.

— Ти мене боїшся, Алла-акба, якщо даєш мені щось подібне замість зброї?

Алла-акба почервонів, але татари почати плескати в долоні й вити від задоволення, бо серед них хоробрість вважається найбільшою чеснотою. Сам Бурундай підвівся зі стогоном і вручив Мрукові свою чудову шаблю з дамаської сталі, легку, як вербова гілка, але гостру, як коса в жнива.

Розлючений рик Алла-акби розірвав повітря. Божок скочив на Мрука, наче змія під час полювання; свиснув шаблею, клацнув пащею — і нічого. Мрук стояв на три кроки далі. Алла-акба скочив знову, і знову, і знову. Щоразу супротивник дивовижним чином опинявся далі, ніж він гадав.

— Гей, Алла-акба! Ти нам забороняєш напої, міцніші від кумису, а сам п’яний! — вигукнув Бурундай, викликавши шквал сміху.

— Мовчи, бо будеш наступний. — Божество облизало товсті губи й застосувало підступний прийом, яким поклав не одного зухвалого фехтувальника сходу і заходу. Але Мрук, огорнутий словами, які дав йому Бог або хтось дуже на нього схожий, із дзенькотом відбив удар.

Бо Мрук міг, завдяки тим словам, заглядати поза час і бачив кожен рух Алла-акби задовго до того, як божок устигав лиш подумати про нього. Потворне татарське божество засапалося й важко дихало. Різало й било наосліп, але Мрук завжди випереджав його думки. Цей шмаркач водив за ніс великого Алла-акбу, якому кланявся сам найвищий хан на далекому сході! Татари вже не сміялися. Мовчали, а божок відчував на собі їхні погляди.

З Алли-акби вже було досить цього бою-не-бою, який тривав і тривав, а нікого ще жодного разу не зачепило. Він зупинився, щоб прикликати свої божественні сили і в цей спосіб рознести Мрука на клапті, коли той раптом махнув шаблею знизу й розпанахав Алла-акбі груди, з хрустом відділивши ребра від груднини. Божество захиталося, пустило з рота криваві бульки, а Мрук вільною рукою вирвав йому з грудей серце — зміїне серце.

Було воно гарним, усе поросло перами більш барвистими, ніж хвіст найпихатішого півня. Хлопець якийсь час розглядав його. Великий, непереможний Алла-акба хрипів біля його ніг, а татари стояли, онімілі. А потім один за другим попадали перед Мовчуном на коліна.

— Зміїне серце виконує бажання того, хто його здобуде, але це ви виконаєте моє бажання, — сказав син Зміїного Короля, який зовсім не був його справжнім сином. — Ви звільните всіх полонених, яких узяли в ясир. Ще сьогодні підете геть з цих гір і ніколи не повернетесь. А якщо повернетеся — загинете від моєї руки. Я Мрук, син змій.

— О, найсвітліший пане, обличчя якого затьмарює блиск самого сонця, — озвався Бурундай. — Дай слово нам, негідним, які є всього лиш собаками, що не буде нам кривди, і ми звільнимо бранців і повернемося в орду хоч би й зараз. Дай нам тільки трохи часу, бо полонені в долині з другого боку тієї гори.

— Добре, даю вам моє слово. А зараз ідіть, але не баріться.

Із цими словами Мрук відпустив татар і знову зійшов у підземелля, аби віддати Зміїному Королю його серце. А Батько, який не був його батьком, полегшено зітхнув і ворухнувся у своєму споконвічному сні.

— Любий мій сину, — сказав, а дерева по цілому Бескиду зашуміли від його голосу. Коли Зміїний Король говорить, його можна почути в шумі карпатських буків.

У цей самий час Якуб зі своїми опришками напав на татар, що йшли через ліс, аби звільнити бранців. Татари, шоковані сороміцькою поразкою Алла-акби, лізли безладною хмарою, зовсім не дбаючи про обережність. Жодного не лишилося. Якуб вирізав усіх до одного. Начебто тільки Алла-акба втік, перетворившись на когута, а може, на кота, різне про це розказують. Якуб не знав про обіцянку Мрука, а якби й знав, то не дуже б на неї зважав; навіть хами в Бескиді знали, що Мрук дурний, а що ж значить обітниця дурня. На чолі радісних чоловіків, жінок і дітей, звільнених із татарської неволі, рушив тоді Якуб до Жмігруда. Його вітали як короля, який повертається з переможного походу.

Наступного дня під Мрукову яблуню прийшла Магура. Сам Мрук знову був там, знову занурений у слова, отримані від Бога або когось дуже на нього схожого, і прагнув тільки, аби йому дали спокій і дозволили знову старіти й обростати мохом.

— Якуб, хлопець із хамів, винищив татар і звільнив наших людей з неволі, — сказала Магура після довгого мовчання, коли стало ясно, що її брат не озветься першим.

— Не треба було їх убивати. Вони б самі пішли й