Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

Магура пирхнула.

— Ти й справді такий дурний, як усі розказують.

Камінне мовчання Мрука збило її з пантелику.

— Я виходжу за Якуба, як тільки мине жалоба за полеглими, — повідомила вона. — Він буде добрим володарем свого народу.

Довго ще чекала, але не дочекалася жодної відповіді. Коли йшла геть, обличчя Мрука блищало від беззвучних сліз, і мусив він дуже міцно триматися слів, дарованих Богом або кимось дуже на нього схожим, бо якби і вони покинули його, то не залишилось би в Мрука на цьому світі вже нічого.

А Якуб правив багато років, правив мудро і справедливо, любимий усім зміїним народом і, може, навіть Магурою. Кажуть, що коли він помер і розсипали його прах по полонинах, вона пішла в ліс і стала пустельницею. Мрукові дали спокій, аби гнив під яблунею. З часом його гора поросла лісом, і через той ліс зовсім уже не було видно світла. А Мрук навіть тоді не пішов з-під яблуні, і змінилося лиш те, що більше став пити. І ніхто, крім нього, ніколи не дізнався, що уся ця історія була легендою про зміїне серце.

— І це все? — запитує Якуб Шеля.

— Кінець і кадило, хто слухав, той дурило, — хихоче Замазура.

— Дурна ця казка.

— Сам ти дурний.

— Навіть не відомо, що то були за слова, які дали Мрукові чарівну силу.

— Не знаю, чи «чарівна» є добрим словом.

— Баламутиш, котяро.

— Моя справа затемнювати те, що ясне, і скаламучувати те, що прозоре. А якщо тобі цікаво, то пошукай Мрука і запитай сам.

— Але де? Йому сьогодні має бути більше років, ніж мав Старий Мишка, хай йому земля буде пухом. А найімовірніше, що вже взагалі неживий.

— Добрий боже Чорнобоже, Кубо, з тебе такий йолоп, що ти сам міг би бути героєм казки.

XXIX. ПРО МРУКА ВДРУГЕ

— Повідають, що розказування казок — це заняття для дурнів. Більшими дурнями є лише ті, хто ці вигадки слухає.

Так каже Лихий Чоловік. Він схиляється, щоб витягти із сильця молодого зайчика. Звірятко мертве, але віднедавна, його можна буде з’їсти, мухи ще не встигли відкласти в ньому своїх яєць. День гарний, сонячний, світло ллється з неба. Майже літо.

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь. Почнемо від початку, тільки ковтнемо що-небудь, бо розповідь не коротка, і на саму думку, що я мав би тобі її переказати, мене вже сушить не знати як.

І Лихий Чоловік починає розказувати:

Ну, почалося все з того, що мене виперли з монастиря. Чого ти так дивишся? Що з монастиря? Ага, не один би сказав, що сам пішов, бо завжди краще виглядає, коли ми кажемо, ніби щось зробили самі, що це був наш вибір. Який хлоп скаже, що його баба з хати на чотири вітри прогнала? Га? Але все це неправда і гівна варте. Мене от з монастиря погнали та й усе, а за що — це вже не твоя справа.

Життя пустельника не дуже відрізняється від перебування в монастирі. Працюєш і молишся. Хіба що не мусиш вставати серед ночі, якщо тобі не хочеться, ані сповідатися надто часто не мусиш, і ніхто тебе не обгавкує, скільки випиваєш. На додаток знайдуться такі, що скажуть, ніби ти розумний, як Соломон, і святий, як сам Петропавло. Хліба тобі принесуть, слоїк смальцю або кварту горілки. Власне кажучи, для самотнього хлопа нема кращого фаху, ніж пустельництво. Подумай про це, Кубо, я тобі поганого не пораджу. Хоча перша зима була важкою. Я, бачиш, дурний був, що пустельництво розпочав на святого Мартина, замість перечекати десь морози й почати на святого Григорія. Холод мені в келію влазив усіма щілинами, а дрова скінчилися ще на руське Різдво. Якби не горілка й дівки, точно би дав дуба. Що ти так дивуєшся? Молодий я був, а молодий — завжди гарний.

Лихий Чоловік знову добуває бурдюк з-за пазухи, присмоктується до нього, як кліщ. Усередині хлюпає оковита. Якуб чекає, не квапить, боїться відштовхнути старого поспіхом, хоча нетерплячість грає в нього під шкірою. Бурдюк чималий, але й спрага у діда величезна.

— Може, баби й горілка — це було б замало, і може, кинув би келію до холери. Може, й кинув би, якби не ті миші.

Як це, які миші? Звичайні, мишасті, з хвостом і вухами. Польові або лісові, дідько їх знає. Завелися у мене в кутку, в дірі під підлогою. Завелися — то й завелися, пише ж бо мудрий Арістотель, що миші беруться з бруду й старого ганчір’я, ну, а одного й другого в тій моїй самітні не бракувало. Є створіння, які беруться нізвідки: миші, вужі, хробаки. Чув я, що один давній майстер з Нідерландів на своїй картині про створення світу намалював різних дивних риб, які виходять з води; це смішно, бо хто таке чув, щоб коропи й щупаки вилазили з річок та озер і мандрували на чотирьох лапах. Ну, значить, щоб миші з бруду — то так. Але щоб з риби ящур, а з черепахи птах — незрозуміло. Що, може, ще й людина з мавпи, га?

З моїми мишами щось, однак, мусило бути не так. Однієї ночі розбудило мене попискування, тихеньке, як у кажанів. Дивлюся, дивлюся — а там лежить стара миша, а біля неї більше десятка малих голих кульок, що присмокталися до її пипок, як гали[8] до листя. Мабуть, мишенята, думаю собі. Тобто не всі миші заводяться самі собою, а деякі народжуються, як справжні тварини.

І я тоді нікуди не пішов. Ходив до лісу по хмиз і грів келію, хоча заморожені гілочки диміли, як чорт з матір’ю, і неможливо було через це всередині витримати. Але я грів, щоб мишам не було холодно. Якби я пішов, то напевно б здохли. Кляті миші.

Я любив їх розглядати й часом підкидав їм у діру кульку з хліба. Минув, може, тиждень, а може, ні, і стара миша зжерла малих. Лежала з отакенним роздутим черевом, отаким, о, товста, як опасиста свиня, а навкруг валялися відгризені голівки й шматочки хвостів.

Я хотів її, заразу, затовкти палицею від мітли, але, холера, не зміг.

Природа — це усе ж курва. Не розумію, як можна було написати в святих книгах, що Бог створив світ і знав, що це було добре. Хуй там добре. Кожен кожного жере, і нічого немає, тільки страх, хвороба й здихання. Біля підніжжя трону Господнього мають чутися