Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

Смеркород знає, що зможе. Його дракон реве в осінньому досвітку, клуби пари бурхають із зміїних ніздрів.

Безлад і ґвалт вибухають також і з другого боку татарської юрби. Вороги падають, і хитаються прапори, наче у ворожі шеренги вдарив нестямний ангел війни, святий Михаїл чи хтось подібний. Алла-акба! — чується звідусіль, але це вже не бойовий клич, це волання про допомогу.

Настає день. Ламаються шеренги косооких нападників. У туманному досвітку Смеркород помічає постать рятівника — закутий у здобуті в татар обладунки, поставний, з лляним волоссям, він просто світиться на чолі свого невеликого загону, наче сонце, що сходить. Тільки по якімсь часі Смеркород впізнає в ньому хамського сина, який того літа пригощав Королеву Магуру форелями.

Вони разом кидаються за татарами, які показали спини. Вже видно приземкувату постать під прапором півмісяця — бородату, товсту, всю в пластинчастім обладунку. Чи це Алла-акба? На божество він не схожий.

Раптом татари зупиняються, а один із задніх прапороносців починає щосили трясти дерев’яною головою, причепленою під прапором. Пика, бридка, як сам Бафомет[7], клацає щелепою, нагадуючи цим рядженого з турячими рогами, який ходить із колядниками, і випускає клуби диму, що смердить тухлими яйцями, згірклим маслом і тим, коли напердять. Дим так пече очі, що ті мало не вилазять; Смеркород ніколи б не подумав, що в чоловічих очах може поміститися стільки сліз. Через ті сльози майже нічого не видно, але водночас видно цілком достатньо, аби чародій зрозумів, що дозволив заманити себе у пастку.

Кашляє, задихається, хочеться йому блювати й сміятися водночас: такий старий, такий мудрий, а дав себе обдурити, мов той шмаркач. Чути шипіння, ревіння поранених драконів і стогін людей. Витоптана земля пахне кров’ю і гноєм. Татари мають їх як на долоні, у строю, розтягнутому погонею, осліплених димом і геть безпомічних.

А проте і Смеркород, і Якуб рушають вперед, просто на татарського вождя. Якуб першим дістається до татарина в чорному обладунку, Алли чи не Алли, хто його знає. Один широкий, розмашистий удар — і тррах! — пластинки розлітаються навсібіч, а ворог хапається за живіт, з якого вивалюються кишки й сало. Добре битися плече в плече з цим хлопцем, думає Смеркород; кращий був би з нього зміїний син, ніж із тупого Мрука, який не завдав собі клопоту вирушити на війну, навіть не рушив з-під того свого дерева. Ех, якби тільки…

І коли Смеркород помічає татарський спис, який стирчить у його боці, то думає, що це зовсім непогана смерть.

Ну, от такою була ця битва.

— Але хто виграв? — хоче знати Якуб, але той правдивий, Шеля, не той, що з розповіді.

— Що виграв? — дивується Замазура, вирваний з ритму оповіді.

— Як що? Битву ж!

— Дурний ти. А хто б то знав? Битви виграються або програються для королів, панів і богів. Такий хам, як ти, може всього лиш вижити або загинути. Виграли, мабуть, татари, бо Смеркородові відрізали голову й носили, насаджену на вістря списа, три дні, поки не почала смердіти. Той татарський вождь, якому Якуб розпанахав живіт, якимось чином вижив. Був то зовсім не бог Алла-акба, а звичайний смертний на ім’я Бурундай, що, однак, не має значення, бо в цій розповіді він не відіграє майже ніякої ролі. Якуб же, твій тезко, відступив зі своєю ватагою в ліс. Татари, хоч і була їх сила-силенна, не переслідували його, бо надто боялися.

Коли стихли крики й вляглася після бою курява, Мрук під своєю яблунею підняв обважнілі від моху повіки. За останні місяці він обріс плющем та іншими виткими рослинами, а в його кошлатій чуприні горобці зробили собі криївку. Але настає іноді такий час, що навіть камені мусять здригнутися. Мрук помалу підвівся, відгорнув з чола лишайники й цвіль, з хрустом випростав задубілу спину й повиривав пророслі в дерен корені.

Не зійшов, однак, на поле битви, де татари ходили з насадженою на спис головою Смеркорода. Не пішов до Жмігруда ані в ліси, щоб шукати Якуба.

Мрук зійшов під землю, бо відчув здригання серця Зміїного Короля. По цілому Бескиду пройшов дрож, захвилювалися трави на полонинах, зашумів вітер у гілках святих буків. А Мрук знав, що серце здригнулося, бо було вкрадене, і знав, хто його вкрав.

Аби зійти до підземного світу, треба або померти, або подолати плутанину коренів і товстий шар землі, яка тут, у горах, є щільною, глинистою і повною кісток прадавніх істот, а також каменів, принесених віки тому великою кригою. Земля знала, однак, Мрука й любила його за досконалу, камінну нерухомість. Знала запах його тіла й ритм биття його серця. Тому Мрук не мусив ані вмирати, ані прокопуватися крізь різні шари світу, аби лоно землі відкрилося для нього зручною печерою.

Він ішов та ішов, усе глибше й глибше. Мандрував широкими, пробитими водою тунелями й поплутаними коридорами в чорній землі, де корені дерев звисали згори, бліді й тоненькі, як волосся старих людей. Минав підземні озера й струмки, і гроти такі великі, як нутро кафедрального собору в Тарнові. Часом дорогу йому освітлювали колонії дивних грибів і мерехтливої цвілі, частіше, однак, у мороці — чорному й повному розколин, як темрява перед початком часу. Але Мрукові не потрібно було багато світла, бо він став дуже схожим на камінь. На підземних стежках зустрічав павуків, кротів та інші таємничі створіння, які не мають назви. Бачив також померлих. Зміїний Король опікувався-бо тими душами, які потрапили до країни смерті до того, як у цю частину світу прийшов правдивий Бог, а також тими, які з різних причин Бога не пізнали.

Саме в країні померлих зустрів Мрук Алла-акбу. Божество прокрадалося в темряві із серцем Зміїного Короля, схованим у грудях. Усі підземні створіння давали йому дорогу, бо Алла-акба гидкіший від самого диявола. Певно, тому нікому не дозволяє дивитися на себе і ніхто не робить його малюнків, навіть ті, які йому поклоняються: неподобні турки й бридкі жиди.

— Жиди не поклоняються ніякому Алла-акбі, — заперечує Якуб.

— О, ти якраз про жидів знаєш найбільше.

— Я працював у одного. Він був добрим паном. Рубін Кольман, але ми його прозивали Колькопф, айнекляйнемітешмок.

— Гляньте на нього, спершу у жида, тепер у відьми, — хихоче котяра. — І гадаєш, що той твій Рубін айне кляйне в штанці срайне сказав би тобі, що кланяється Алла-акбі?

Якуб не знає, що на те відповісти, а Замазура гордо настовбурчує хвіст, наче мовчання Якуба — це незаперечний доказ вини старого Рубіна.

Мрук потихеньку пішов