Ліана Меко - Мала, Ліана Меко

17

Голова боліла так, ніби в неї в'їхав потяг. Тіло ж навпаки - було якимось легким, ніби наповнене пухом, чужим, байдужим.  Я повільно розплющив очі, покліпав, і переді мною почала складатися безформна картина. Білі стіни, дивні машини з миготливими вогнями, запах хлору в повітрі. Лікарня. Я в лікарні.

 Насилу відірвавши голову від подушки, я спробував оглянути своє тіло. Руки, ноги - все на місці, нічого нового, не додалося, не зменшилося. Протеза немає, ребра перемотані еластичним бинтом - схоже, зламані. Злегка поїжившись від холоду, я спробував встати, але тіло мене не слухалося.

 - О, ви прокинулися, - почувся жіночий голос. Я повернув голову до джерела звуку, і побачив дівчину в білому халаті.

- Де я? - пробурмотів, намагаючись збагнути, що сталося, і як я сюди потрапив. Але думки розчинялися в моїй голові, не залишаючи сліду. Я спробував згадати, але в моєму розумі ніби панував цілковитий морок.

- Ви в лікарні. - Відповіла дівчина і, розвернувшись, швидко пошарпала до виходу з палати. - Я зараз лікаря покличу.

Я знову відкинувся на подушку, із силою стиснув повіки. Що за чорт? Чому я нічого не пам'ятаю? Просто діра в пам'яті.

Що сталося? Я пам'ятаю себе вдома, пам'ятаю, що бухав. А потім - немов провал. Я ніби просто відключився і все. Невже так нажрався, що мало не подох? Чи я п'яний кудись вліз?

Мої судомні думки перебив літній лікар, який увійшов до палати. Повністю сивий, сутулий - мабуть, мені в діди годиться, але цілком енергійний. Він швидко пройшов до ліжка, оглянув моє тіло і невдоволено поморщився. Погляд, яким він мене обдарував, був пронизаний осудом.

 - Ну що, вояка, прийшов до тями? - Тон доктора теж прострілював докором, і я мимоволі поїжився. Та дідько, що ж я накоїв?...

- Що сталося? Я ні чорта не пам'ятаю. - Прохрипів я слабким голосом, намагаючись підвестися, але лікар змахнув рукою.

- Лежи, не совайся. - Наказав він, сідаючи на край ліжка, і похмуро дивлячись на мене зверху вниз, повідав. - Ти втратив свідомість, відключився...

Я насупився, намагаючись зосередитися, знову звертаючись до пам'яті, але знову не знаходячи відсутніх фрагментів.

Як це відключився? Де? Куди мене понесло? Я п'яний був? Чи з бодуна дикого? Де мене знайшли, хто знайшов? Як я тут опинився?

Питань було багато, і, судячи з усього, вони всі відбилися на моєму обличчі - лікар, зглянувшись, кивнув і пояснив.

- Так, таке трапляється. Мігрень і безпричинна втрата свідомості. У тебе контузія важка, синку. А ти не лікуєшся. - Докірливо цокнув язиком дідусь-лікар. - Я про тебе довідки навів, до шпиталю запит відправив, як дізнався, що ти військовий... - Дід похитав головою і невдоволено підібгав тоненькі губи, а потім, смикнув поли халата і встав. - Ну нічого, я тебе на ноги поставлю.

- Не треба мене нікуди ставити. - Огризнувся я, відвертаючись. Чомусь цей дід своїм осудливим поглядом не на жарт розлютив. Вичитує мене тут, як молодшокласника...

- Ну цього я вже в тебе питати не стану, друже. - Хмикнув лікар, пригладивши сиву брову.

- Без моєї згоди не маєте права. - Фиркнув я. Спробував скласти руки на грудях, щоб виглядати переконливіше в цій своїй уявній стійкості, але торкнувшись ребер, зашипів від болю.

- О, ти диви розумний який. - Уїдливо усміхнувся дід, а потім недоречно запитав. - Ти на фронті був?

- Був. - Виплюнув я знехотя.

- Воював?

- Самі ж знаєте, чого питаєте?

- А того. У тебе свій фронт, а в мене ось, - змахнув руками дід, вказуючи на простір навколо, - а ворог мій - хвороби і порушення нервової системи. З ними я і воюю. Ти ж у ворога свого не питав, убивати його чи ні. От і я не запитаю. Ба чого надумав - лікуватися відмовлятися. А про наслідки ти подумав? - Обурено засопів лікар, а потім, підвищивши голос, видав зі ще більшим осудом. - Мало того, що себе гробиш, так ледь дівчинку ще не занапастив.

Я похолов. Смикнувся, ледь не підскочив на ліжку, від переляку навіть болю не відчув.

- Дівчинку? Яку дівчинку? - Прохрипів ледь чутно, витріщивши очі на лікаря.

Якийсь важливий спогад, навіть не спогад - відчуття - чогось трагічного, жахливого, невиправного, - спробувало пробитися до мого отупілого мозку, але наткнулося на товсте непроникне скло. Думки - як розрізнені деталі - кружляли над головою, але не могли зімкнутися в єдиний ланцюг. Лише виразно відчувалося, як у грудях прокидається, оживає, вовтузиться цей мерзенний черв'як, цей ненажерливий виродок - огидне почуття провини.

- А нахабну таку, спритну. - Змахнув руками лікар, а потім усміхнувся. - До пупа мені не дістає, а завдання роздає. Усе відділення на вуха поставила. Під реанімацією ночувала, не могли вигнати її. А як ти прийшов до тями, чкурнула відразу - і слід простив.

Соломія!

Відкриття оглушило, встромилося в мене, як стріла, розірвало шкіру, розпороло м'язи, застрягло в кістках. Світ відчутно захитався, від жахливої здогадки мене занудило, а серце гримнуло так, що біль розійшовся по всьому тілу.

Він говорив про Соломію, у цьому не було сумнівів. Але... чорт забирай, це відкриття тільки помножило купу запитань. Що я зробив?! Що сталося?!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍